Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Телефон продзвонив іще раз. Потім запала тиша.

То він. Містер Самотня Смерть. Телефонує повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.

Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці, й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.

Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.

Ген на узбережжі, у мавританському форті Констанс Реттіґан, яскраво світились усі вікна.

«Констанс, — подумав я, — Фанні таке не сподобалося б».

Фанні?

Й отоді я побіг по-справжньому.

Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.

Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, аби пустити у свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.

А її там не було.

Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.

Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати — чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, — а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. У кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого «Мое-Шандон» чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер із мартіні.

«Дюзенберґ» стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.

Я зателефонував Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.

— Крамлі? — мовив я в слухавку. — Крамлі, Краме…

— А, дитя ночі, — озвався він. — Що, знов поклали не на того коня?

Я сказав йому, де я.

— Не можу як слід іти, — і раптом сів, стискаючи телефонну слухавку. — Приїдьте заберіть мене.

Крамлі зустрів мене на березі.

Ми стояли, дивлячись на той яскраво освітлений арабський форт, що сяяв, наче святковий намет серед пісків пустелі. Двері на море були, як і доти, широко відчинені, і з них линула музика — здавалося, стіс платівок в автоматичній радіолі ніколи не скінчиться. «Час бузку» змінила «Діана», за нею залунала «Хіба вона не чарівна?», потім «Почуй мою пісню про Ніл» і нарешті «Індіанська любовна пісня». Так і здавалося, що ось-ось на берег вискочить Рамон Новарро з розмаяним довгим волоссям та дикими очима й пожене кудись по піску…

— Але тут тільки я і Крамлі.

— Що-що?

— Пробачте, я й не помітив, що думаю вголос, — похопивсь я.

Ми побрели до будинку.

— Ви нічого там не чіпали?

— Тільки телефон.

Коли ми підійшли до дверей, я пропустив Крамлі вперед. Він поникав будинком і вернувся до мене.

— А де шофер?

— Є одна річ, про яку я вам не казав. У неї ніколи не було шофера.

— Що?

Я розповів йому про Констанс Реттіґан і про її гру.

— Сама в усіх ролях, еге? Ну й ну. Грай гучніше й веселіше, як то кажуть.

Ми вийшли і стали на вітрі край тераси, дивлячись на сліди, що їх уже почало змітати з піску.

— Можна припустити самогубство, — мовив Крамлі.

— Констанс такого не вчинить.

— О Боже, ви так збіса певні у людях! Час уже подорослішати. Коли вам хтось подобається, то це аж ніяк не означає, що він без вашого відома не може вкоротити собі віку.

— Хтось був тут на березі, чекав на неї.

— Докази!

Ми пішли слідами Констанс до самої води.

— Отам він стояв, — показав я. — Дві ночі підряд. Я сам бачив.

— Чудово. По кісточки у воді. Отже, ніяких слідів убивці немає. Що ви ще мені покажете, синку?

— Годину тому хтось зателефонував, збудив мене й сказав, щоб я пройшовся пляжем. Той невідомий знав, що її будинок стоїть порожній або ось-ось спорожніє.

— Зателефонував, кажете? Знов-таки чудово. Тепер ви по кісточки у воді, і ніяких слідів. Оце й уся історія?

Певно, я почервонів. Крамлі збагнув, що я сказав йому не всю правду. Мені не хотілося зізнаватись, що я не знімав слухавки, а сам помчав сюди, гнаний жахливим передчуттям.