Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Думаєте, це трюк, еге?

— Ні, — але нишком я кинув погляд на його вовняний костюм, свіжу сорочку, ретельно зав’язану краватку, жилет, запонки, блискучу пряжку паска та срібні велосипедні защіпки на щиколотках.

Мені подумалося про перукаря Кела й про зниклу голову Скотта Джопліна.

Джон Вілкес Гопвуд провів поплямленими іржею пальцями по жилеті й складках штанів.

— Атож, — засміявся він, — усе закрито! Так що ніколи й не побачите, поки не прийдете в гості, га? Чи справді у цьому старому порохнявому Річарді Третьому ховається полум’яний Син Сонця? Як може чудо юності сполучатись зі старим морським вовком? Яким чином спарувались Аполлон і…

— Калігула? — ляпнув я і злякано принишк.

Та Гопвуд не образився. Він засміявся, кивнув головою і торкнувся мого ліктя.

— Калігула! Так! А поки прекрасний Аполлон зачаївся й очікує, промовляє сила волі! Сила волі — ось відповідь. Сила волі. І здорова їжа — це основа акторського життя. Ми повинні гартувати своє тіло так само, як і дух. Ніякого білого хліба, ніяких хрустких батончиків…

Я здригнувся й відчув, як розтають у мене в кишені останні цукерки.

— Ні пирогів, ні печива, ні міцних напоїв, навіть секс у помірних дозах. О десятій вечора — до ліжка. Рано-вранці — підйом, пробіжка берегом, кожного божого дня дві години в гімнастичному залі, дружба тільки із тренерами, день крізь день по дві години їзди на велосипеді. День крізь день — і так тридцять років. Тридцять років! А тоді — на божу гільйотину! Тобі відтинають пошарпану голову старого орла й насаджують її на засмагле, вічно золотаве юнацьке тіло. Ось яку ціну я за це заплатив, але справа варта заходу. Мій здобуток — краса. Божественне кровозмішення. Я справжній Нарцис. Мені більше ніхто не потрібен.

— Вірю, — мовив я.

— Ваша чесність вас погубить, — він обережно, наче квітку, сховав фотографію до кишені. — Та ні, ви ще не зовсім вірите.

— Дозвольте поглянути ще раз.

Він подав мені фото.

Я придивився. І поки я дивився, на темний берег накотилася хвиля прибою, ота, що минулої ночі.

І з тієї хвилі раптом постав голий чоловік.

Я стенувсь і кліпнув очима.

Чи це не те саме тіло, не той самий чоловік, що вийшов із моря й налякав мене, коли Констанс Реттіґан відвернулася?

Я хотів знати це. Але спромігся тільки запитати:

— Ви знайомі з Констанс Реттіґан?

Гопвуд насторожився.

— А чому ви про це питаєте?

— Я побачив її ім’я в отому друкованому списку на Шренкових дверях. То подумав: може, ви з нею — два кораблі, що розминулися вночі.

Або двоє тіл? Може, якоїсь ночі, годині о третій, він виходив з прибою, а вона саме поринала в ту хвилю?

Його тевтонський рот бундючно скривився.

— Наш фільм «Схрещені шпаги» прогримів у двадцять шостому році по всій Америці. А про наш роман писали того літа всі газети. Я був найбільшим коханням її життя.

— То, може, це ви… — почав було я і замовк. «То, може, це ви, — подумав я, — а не отой режисер, який потім утопився, перерізали їй сухожилки на ногах, так що вона рік не могла ходити?»

Але тоді, минулої ночі, мені не випало нагоди роздивитись як слід, чи є в неї рубці. А бігала Констанс так, що вся та історія здавалася брехнею сторічної давнини.

— Вам неодмінно треба звернутися до А. Л. Шренка, послідовника філософії цілісності й учення дзен, справжнього мудреця, — сказав Гопвуд, сідаючи на велосипед. — О, зовсім забув! Він попросив віддати вам оце.

Він видобув з іншої кишені жменю обгорток від цукерок — дванадцять папірців, акуратно з’єднаних скріпкою, переважно від шоколадок «Кларк», хрустких батончиків та «Здорованів». Це були ті папірці, що їх я безтурботно розкидав по пляжу на волю вітру, а хтось підібрав.

— Він знає про вас усе, — мовив Божевільний Отто Баварський і засміявся, не вмикаючи звуку.

Я засоромлено взяв обгортки й, тримаючи ці прапори поразки, відчув навколо своєї талії фунтів десять зайвого тіла.

— І до мене приходьте, — сказав він. — Покатаєтесь на каруселі. Побачите, чи справді невинний юнак Давид спарувався зі старим лиходієм Калігулою. Гаразд?

І він поїхав геть у своєму твідовому костюмі під твідовим кашкетом, посміхаючись і дивлячись перед себе.

Я поплентав назад до сумовитого музею А. Л. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.

На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.

Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.

Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.