Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я часто бачив, як він котить своїм оранжевим восьмишвидкісним велосипедом «рейлі» прибережною алеєю, що веде з Венеції до Оушен-Парку й Санта-Моніки. Завжди в гарному, свіжовипрасуваному коричневому англійському костюмі й насунутому на сніжно-білі кучері темному ірландському кашкеті, який затінював його генеральсько-роммелівське або, коли хочете, хиже, яструбине, мов у Конрада Фейдта, що ось-ось задушить героїню, обличчя. Те обличчя вкривала дивовижно темна, кольору мускатного горіха, лискуча засмага, і я часто з цікавістю думав, чи не кінчається вона на межі комірця, бо ніколи не бачив цього чоловіка на пляжі роздягненого. Він завжди роз’їжджав узбережжям від містечка до містечка, без будь-якого діла, так ніби чекав виклику в німецький генеральний штаб чи в жіночий клуб при Голлівудській доброчинній лізі — хто перший покличе. Коли на студіях один за одним знімали воєнні фільми, він увесь той час мав роботу, і ходили чутки, ніби в нього повна шафа форменого одягу Африканського танкового корпусу, а для поодиноких фільмів з вампірами — похоронний плащ із каптуром.

Та з повсякденного одягу, як я міг судити, він мав лиш один отой костюм. І одну пару взуття — добротні англійські черевики темно-вишневого кольору, незмінно начищені до блиску. На манжетах його твідових штанів красувалися вишукані велосипедні защіпки, на вигляд зі справжнього срібла, достоту ювелірні вироби з якогось фешенебельного магазину в Беверлі-Гіллз. Зуби його завжди були такі сліпучо-білі, що скидалися на штучні. І коли він проїжджав мимо, на тебе віяло духом бойового німецького генерала, готового першої-ліпшої миті з’явитися перед очі самого Гітлера.

Ще частіше я бачив його недільними надвечір’ями на помості в Санта-Моніці, над пляжем культуристів, виповненим опуклими м’язами й чоловічим сміхом. Не злазячи з велосипеда, Гопвуд подовгу стояв нерухомо, наче якийсь командир в останні дні відступу від Ель-Аламейна, [28] Місто в Лівії, поблизу якого в 1943 р. англійські війська розгромили німецькі експедиційні сили під командуванням генерал-фельдмаршала Роммеля. пригнічений усіма тими пісками й водночас потішений таким буянням плоті.

Він здавався страшенно далеким від усіх нас на тому велосипеді, занурений у свої англо-байронічні й німецько-роммелівські сни наяву…

Я й подумати не міг, що колись побачу, як він поставить свій «рейлі» біля завжди відчиненого, повного кажанів на горищі карткового будиночка А. Л. Шренка.

А він поставив і на мить завагався перед дверима.

«Не заходь! — гукнув я подумки. — До А. Л. Шренка йдуть тільки по персні з отрутою та по гриби-поганки».

Ервін Роммель не зважив на моє застереження.

Не зважило й ні Страховище, ні Калігула.

Шренк гостинно помахав рукою.

Усі троє покірливо ввійшли.

Коли я прибіг туди, двері вже були зачинені. А на них я вперше помітив — хоч, мабуть, він висів там роками, бо весь пожовк — надрукований під геть бліду стрічку в машинці список людей, які заходили в ці двері, щоб їм зцілили психіку:

Г. Б. Уорнер, Уорнер Оуленд, Уорнер Бакстер, Конрад Нейджел, Вілма Бенкі, Род Ла-Рок, Бессі Лае, Джеймс Ґлісон…

Справжнісінький телефонний довідник акторів за 1929 рік.

Але була там і Констанс Реттіґан.

Я не міг повірити власним очам.

І Джон Вілкес Гопвуд.

У це я хоч-не-хоч мусив повірити.

Бо, зазирнувши у запорошене вікно з напівспущеною від цікавих очей шторою, побачив, що на пролежаній канапі, з якої крізь тріщини у шкірі зухвало вилазила набивка, і справді хтось лежав. То був чоловік у коричневому твідовому костюмі; заплющивши очі, він декламував якісь вірші — не інакше як відредагований і поліпшений монолог з останньої дії «Гамлета».

Ісусе у вінці, як казав Крамлі, Христосе на хресті!

І саме в цю мить зосереджений на віддачі свого благоговійного душевного стану Гопвуд із непомильно акторською інтуїцією розплющив очі.

Повів ними вбік, а тоді рвучко повернув голову, втупив погляд у вікно й побачив мене.

Те саме зробив і А. Л. Шренк, що сидів поруч, спиною до мене, із записником та олівцем у руках.

Я відступив назад, тихенько вилаявся й дременув геть.

Страшенно збентежений, я дійшов до кінця напівзруйнованого помосту й купив собі цукерок, щоб жувати дорогою: шість хрустких батончиків, дві шоколадки «Кларк» і два «Здоровані». Щоразу, коли мене охоплює велика радість, великий смуток чи велике збентеження, я набиваю рота солодощами, розкидаючи обгортки за вітром.