— Чи ви замислювались коли-небудь над тим, що вампіри не відбиваються у дзеркалах? — озвався він нарешті. Над його верхньою губою виднілись ледь помітні росинки поту, темна смужка зволожила й волосся під краєм кашкета. — А бачите оцих прегарних молодиків на пляжі? Вони відбиваються в усіх дзеркалах, але, крім них, у тих дзеркалах не відбивається більш ніхто. Тільки вони, ці новоспечені ідоли. І коли вони милуються собою, то чи бачать когось іншого, хоч би й дівчат, на яких гарцюють, наче на морських лошицях? Я далеко не певен. То от, — повернувся він до початку розмови, — тепер ви розумієте, чому застукали мене в того чорного гномика Шренка?
— Я й сам день крізь день чекаю тих телефонних дзвінків, — сказав я. — Не знаю нічого гіршого!
— Тоді й справді розумієте, — він зміряв мене пильним поглядом, так наче роздягнув догола.
Я кивнув головою.
— Заходьте коли-небудь до мене, — він повів очима на карусель, де механічний орган рипів і вищав щось віддалено подібне до «Прекрасного Огайо». — Я розповім вам про Айріс Трі, дочку сера Бірбома Трі й зведену сестру англійського режисера Керола Ріда, яка багато років там жила. Іноді до мене приїздить Олдос Гакслі, може, побачите його.
Він помітив, як сіпнулася моя голова, і збагнув, що я ковтнув наживу.
— Ви хотіли б познайомитися з Гакслі? Ну що ж, шануйтесь, — лагідно виспівував він, — то, може, ваше бажання й справдиться.
Мене аж роздимало від невимовної і нестерпної потреби, яку я чимдуж силкувався притлумити. Гакслі був безумною мрією мого життя, постійним невситимим духовним голодом. Мені страшенно хотілося стати таким же блискучим, таким же дотепним, таким же недосяжно великим. Подумати лишень: я можу з ним зустрітись!..
— Приходьте, — Гопвуд повільно засунув руку в кишеню піджака. — Я познайомлю вас з одним юнаком, якого люблю над усе в світі.
Я мимохіть відвів очі, як не раз уже робив, коли щось таке казали Крамлі чи Констанс Реттіґан.
— Ну, ну, — пробурмотів Джон Вілкес Гопвуд, і його германські уста ворухнула вдоволена усмішка, — хлопчик засоромився. Це зовсім не те, про що ви подумали. Ось погляньте. Ні, придивіться!
Він дістав із кишені зім’яту глянсувату фотографію. Я хотів був узяти її, але він міцно тримав картку, затуливши великим пальцем голову зображеної на ній людини.
Те, що залишалося на видноті, виглядаючи з-під його пальця, було найпрекрасніше юнацьке тіло, яке я бачив у своєму житті.
Мені пригадалися бачені колись фотографії статуї Антиноя, улюбленця імператора Адріана, у вестибюлі Ватиканського музею. Пригадався юний Давид роботи Мікеланджело. Пригадалися сотні тіл молодиків, що від краю до краю виповнювали пляж від днів мого дитинства й дотепер, засмаглих і безтурботних, бурхливо веселих без справжньої радості. Сотні літніх місяців були спресовані в одній фотографії, яку оце тримав у руці Джон Вілкес Гопвуд, затуляючи великим пальцем обличчя юнака, щоб я не міг його побачити.
— Неймовірно, неповторно прекрасне тіло в усій історії людства, хіба не так? — то було беззастережне твердження. — І воно моє, все моє. Я його неподільний володар, — сказав він. — Ні, ні, не відвертайтеся. Ось!
Він забрав палець з обличчя неймовірно чудово збудованого юнака.
І я побачив обличчя старого яструба, давньогерманського воїна, генерала Африканського танкового корпусу.
— О Боже, — мовив я. — Це ж ви.
— Я, — сказав Джон Вілкес Гопвуд.
І, гордо відкинувши голову, посміхнувся своєю безжальною посмішкою, в якій зблискували клинки й прозирала сталь. Потім безгучно засміявся, немов віддаючи данину минулим літам, коли ще не було звукового кіно.
— Атож, це я, — підтвердив він.
Я скинув окуляри, протер їх і придивився ближче.
— Ні. Не підробка. Не фототрюк.
Це фото нагадало мені конкурсні мальовані головоломки, що їх друкували в газетах, коли я був хлопчиськом. Обличчя президентів, розрізані на три частини, потім перемішані між собою. Внизу підборіддя Лінкольна, посередині ніс Вашингтона, а вгорі очі Рузвельта. І така от суміш іще з тридцятьох президентів. Усі ті портрети належало знов розрізати на частини й склеїти правильно — за це платили винагороду в десять доларів.
Але тут до тіла прекрасного, як давньогрецька статуя, юнака були приліплені шия, голова та обличчя старого яструба-орла-стерв'ятника, що виказувало чи то підступність, чи то божевілля, а може, й те і те воднораз.
Джон Вілкес Гопвуд дивився на фотографію через моє плече так, наче вперше побачив цю диявольську красу, і в очах його світився тріумф сили волі.
Читать дальше