— А хто сказав хоч слово про вбивство? — заперечив я.
— У вас таке простодушне рожеве обличчя, що на ньому видно геть усе. Я ворожу не на кавовій гущі, а читаю з промовистих очей і чутливих уст. Фанні страшенно наполохана, і це лякає й мене. Уперше за багато років, запливаючи вночі в море, я думаю: ось нарине велика хвиля й занесе мене так далеко, що я вже й не випливу назад. О Боже, мені ненависна сама думка, що отак буде зіпсована моя єдина справжня втіха! — і вона швидко запитала: — Ви ж не зіпсуєте її, правда?
— Що?
Раптом у її голосі почулися нотки Крамлі чи, може, Фанні, коли та казала мені не приводити нікого з собою.
Мабуть, на обличчі в мене відбився такий переляк, що вона хрипко засміялась.
— Та ні, ні. Ви ж із тих, хто вбиває тільки на папері, щоб не вбивати насправді. Пробачте.
Та я вже підхопився на ноги, пориваючись щось сказати, наговорити їй грубощів, тільки не міг дібрати потрібних слів.
— Слухайте, — мовив я нарешті. — Це якийсь шалений місяць. Я починаю помічати речі, яких раніше ніколи не помічав. Я ніколи не читав некрологів. А тепер читаю. У вас були тижні чи місяці, коли особливо багато ваших знайомих божеволіли, пропадали безвісти чи вмирали?
— Коли тобі шістдесят, — іронічно засміялася Констанс Реттіґан, — то таке триває цілими роками. Я боюся спускатися сходами, бо один мій знайомий упав і зламав собі в’язи. Боюсь їсти: двоє вдавилися їжею. Плавати в морі? Троє знайомих потонули. Літати літаком? Шестеро розбилися в авіакатастрофах. В автомобільних — двадцять. Спати? Де в біса. Десятеро померли вві сні, тільки й сказали: «Що за чорт?» — і пустилися духу. Випивати? Чотирнадцятеро знайомих померли від цирозу печінки. А ви кажете — некрологи. У вас це тільки початок. Ось я маю тут телефонну книжечку, погляньте, — вона схопила зі столика біля дверей невеличкий чорний записник і кинула мені. — Книга мертвих.
— Що?
Я погортав сторінки, побачив імена. Проти половини з них на кожній сторінці стояли маленькі хрестики.
— Цій особистій телефонній книжці — тридцять п’ять років. Половини записаних у ній людей давно немає, а мені все бракує духу викреслити чи видерти ці записи. То була б наче остаточна смерть. От і виходить, що я така сама кваша, як і ви, синку.
І вона забрала в мене свою «книгу мертвих».
У розчинені двері тераси війнуло холодним вітром, і я почув, як зашурхотів на березі пісок, так наче невидиме величезне чудисько ступило на нього своїм пазуристим лапищем.
— Не я нагнав страху на Фанні, — мовив я зрештою. — Я ж не тифозна воша й не розношу зарази. Якщо вона сьогодні десь і з’явиться, хай навіть тут, то сама собою. У мене вже багато днів усі нутрощі перевертаються. Люди вмирають або тікають геть, але тут немає ніякого зв’язку, і я нічого не можу довести. Коли таке трапляється, я незмінно опиняюся десь поблизу й почуваю себе винним, що не зміг добачити, дізнатися, повідомити, відвернути. Я живу з цим страшним відчуттям уже стільки днів, що несила терпіти. Досить мені тепер на когось подивитись, як я починаю думати, чи не він або вона на черзі, і знаю: якщо я й далі вичікуватиму, всі ті люди рано чи пізно загинуть. От тільки цього тижня це начебто трапляється частіше. Ось і все, що я можу сказати. І годі про це.
Вона підійшла, поцілувала пучки своїх пальців і приклала їх мені до вуст.
— Я вас більше не дражнитиму. Надто сердито ви огризаєтесь, як на квашу. Ну, а що тепер? Хочете ще келих вина? Чи подивитися фільми? Поплавати потемки у басейні? Віддатися жалісливим любовним утіхам зі своєю кіноматір’ю? Нічого з вищезгаданого?
Я похилив голову, щоб уникнути її глузливого й палючого погляду.
— Фільми. Я хотів би побачити Констанс Реттіґан у «Прозорих завісах». Востаннє я дивився цю картину в п’ять років.
— Ви таки мастак підносити дух старих людей. «Прозорі завіси»… Заждіть, поки я заправлю проектор. Коли я була малим дівчам, мій тато працював в одному кінотеатрі у Канзас-Сіті, ото він і навчив мене всієї цієї механіки. І я досі не забула. Тож ніхто мені тут не потрібен.
— Ні, потрібен. Я. Дивитися фільм.
— Ет чорт… — вона перескочила через подушки й заходилася коло проектора в кутку кімнати. Схопила з ближчої полиці коробку з фільмом і почала спритно заправляти плівку в апарат. — Ваша правда. А я дивитимусь, як ви дивитесь на мене.
Поки вона, щось мугикаючи, налаштовувала апарат, я відвернувся і вийшов на низьку терасу над пляжем. Очі мої помандрували з півдня на північ, ковзнули вздовж берега, краєм володінь Констанс Реттіґан, а потім…
Читать дальше