Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— У вас в усіх трьох премилі задки!

Вона підлила мені вина, відкинула вбік обидва головні убори й сказала:

— Оце єдина моя розвага. Вже багато років не маю ніякого діла, то сама собі його знаходжу. Пізніми вечорами виїжджаю до міста, інкогніто. Часом роблю в крамницях закупки — теж як служниця.

А ще орудую в підвалі кінопроектором, мию машину. Та й куртизанка з мене непогана, якщо вам до вподоби куртизанки. Колись я заробляла по півсотні доларів за ніч, і це в двадцять третьому році, коли долар ще мав справжню ціну й за двадцять п’ять центів можна було пообідати.

Ми довго сміялися. Я відкинувсь на подушки.

— А навіщо вся оця таємничість, нічне життя? Ви ніколи не виходите вдень?

— Тільки на похорони. Розумієте… — Констанс відсьорбнула кави й знову вгрузла спиною в купу подушок, схожу на гурт лежачих собак. — Розумієте, я не дуже люблю людей. Це в мене ще змолоду почалося. Певно, надто багато на моїй шкірі слідів від продюсерських пальців. А втім, і так непогано грати роль самотньої господині дому.

— А я тут до чого? — запитав я.

— Ви — друг Фанні, це по-перше. По-друге, ви начебто добрий хлопчина. Тямущий, хоча й дурненький. Цебто, невинний. Ці великі блакитні очі, скільки в них наївності! Життя вас іще не ламало? Дай боже, щоб і не ламало ніколи. Ви здаєтеся мені безпечним, милим і потішним. Але без ніякої фізіології, як тепер кажуть, без ніякої фізіології. Тобто я не збираюся тягти вас до себе в спальню, вашому дівоцтву ніщо не загрожує.

— Я не дівич.

— Хай ні, але з біса схожі.

Я люто спаленів.

— Ви так і не відповіли мені. Чому я тут?

Констанс Реттіґан поставила на підлогу свою чашку, нахилилась уперед і подивилась мені просто в очі.

— Фанні стривожена, — сказала вона. — Перелякана. Нажахана. Чи не з вашої ласки?

За короткий час я встиг забути.

Подорож машиною з міста до узбережжя розвіяла морок у моїй голові. Поки я був у цьому домі, стояв біля басейну, дивлячись, як господиня поринає в море, а потім вертається, і відчував на обличчі легкий бриз, а в роті — смак доброго вина, події останніх двох днів наче звітрилися в мене з пам’яті.

Раптом я усвідомив, що вже багато тижнів не сміявся отак від душі. Молодий сміх цієї жінки повернув мене назад, туди, де мені й належало бути в мої двадцять сім років, а не в дев’яносто, що на них я почував себе, прокинувшись сьогодні вранці.

— То це з вашої ласки Фанні така налякана? — повторила своє запитання Констанс Реттіґан і раптом замовкла. — О Боже, — мовила вона, — у вас такий вигляд, наче я оце переїхала машиною вашого улюбленого собачку, — вона схопила мою руку й міцно стиснула її. — Я що — вдарила вас у самісінькі круглячки?

— Які круг…

— У яєчка. Даруйте.

Вона дала мені час прийти до тями. А побачивши, що я не зомлів, сказала:

— Річ у тім, що я з біса опікуюся Фанні. Навряд чи ви знаєте, як часто я буваю в тому нужденному вулику.

— Я вас там ніколи не бачив.

— Ще й як бачили, тільки не впізнали. Торік на П’яте травня, [27] Річниця перемоги мексиканського війська над французькими інтервентами у битві під Пуеблою (1862). десь уже над північ, усі там звеселіли від вина та енчілади й, побравшись за руки, пішли танцювати мексиканську конгу по коридорах, по сходах, по всьому будинку. Я була на чолі тієї живої вервечки, виряджена такою собі Ріо-Рітою, і ніхто мене там не знав, а це ж бо єдина нагода добре збавити час. І ви там були, тільки десь у кінці вервечки, далеко від мене, так що ми ні разу не зіткнулись. А за годину я трохи погомоніла з Фанні й зникла. Здебільшого я приїжджаю туди десь о другій ночі, і ми з Фанні повертаємося в часи Чиказької опери й Інституту мистецтв, коли я вчилася малювати й безплатно співала в хорі, а Фанні виконувала кілька головних партій. Ми знали Карузо й були обидві худющі, як тріски, ви собі уявляєте? Фанні — худюща! Але який голос! О Боже, та й молоді ж ми були!.. Ну, а решту ви знаєте. Я далеко пішла, зі слідами матрацних пружин на спині. А коли їх стало надто багато, втекла сюди видобувати гроші із надр свого задвірка.

Вона повела рукою в бік кухні, де за вікном ухали й стогнали машини принаймні над чотирма нафтовими свердловинами — чудові хатні тварини для затишного життя.

— Ну, а Фанні… У неї був невдалий роман, що день у день краяв їй серце і зрештою зробив її такою, яка вона тепер. Ні один чоловік, ні я, ні час не могли її розрадити, повернути їй втрачену красу. І зрештою ми махнули на все те рукою і залишились подругами.