Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Із того, як ви про це говорите, я бачу, що ви їй вірна подруга.

— Я їй, вона мені. Вона талановита, мила, химерна й нещасна жінка. Я біля неї наче дресирована шавка, що танцює її слонячий гавот. Як щиро ми сміємося десь над ранок, годині о четвертій! Ні вона, ні я не тішимо одна одної облудними надіями. Ми добре знаємо, що ніколи не повернемось до звичайного життя — вона має на те свої причини, я свої. Вона знала одного чоловіка надто близько, я — надто багатьох мимохідь. Самітництво набирає різних форм, як ви можете бачити з моїх перевтілень і з неосяжних тілес Фанні.

— Ви так гудите чоловіків, а перед вами ж оце один із них, — озвавсь я.

— Ви не такий, як вони, я певна. Ви б не намагалися покласти під себе всіх підряд хористок і не обертали б на ліжко свого письмового столу в акторському агентстві. Ви б не спустили зі сходів своєї бабусі, щоб одержати за неї страховку. Може, ви тюхтій чи дурень, не знаю, але мені тепер більше до душі тюхтії і дурні, такі, що не стануть розводити тарантулів чи відривати крильця колібрі. Наївні письменники, які мріють полетіти на Марс і ніколи не повертатися в наш безглуздий білий світ, — вона замовкла, ніби прислухаючись до себе. — О Боже, я надто розбазікалась. Повернімося до Фанні. Вона не з полохливих, ось уже двадцять років живе у тій старій руїні, двері завжди навстіж, заходь хто хоче, а в руках — банка з майонезом. Але тепер з нею наче щось зробилося. Аж підскакує від найменшого шереху. Що воно таке?

— Учора ввечері ми тільки слухали музику й сміялися. Вона нічого не казала.

— Може, просто не хотіла турбувати Марсіянина, як вона вас часом називає, га? А я знаю напевне, бачила, як вона труситься. Ви коли-небудь мали справу з кіньми? Помічали, як у них шкурою перебігає дрож, коли на неї сідає муха? То от, на Фанні тепер весь час сідають невидимі мухи, а вона тільки міцно стуляє вуста, й по шкірі в неї перебігає отой дрож. Здається, в її спіритичній таблиці геть усе переплуталось. А пісковий годинник показує не той час, бо хтось насипав у нього замість піску прах із погребної урни. У дверцятах її холодильника чути якийсь шепіт. Опівночі в ньому падає лід, і той звук озивається лиховісним сміхом. У туалеті цілу ніч щось булькоче й гарчить. Терміти ось-ось проточать підлогу під її кріслом, і вона бухне просто в пекло. Павуки на стіні тчуть їй поховальний саван. Ну, як вам такий перелік? І все — тільки передчуття. Жодного факту. Так не довго й із глузду зсунутись. Ви розумієте?

З нічого весь тремтиш.

Я так подумав, але не сказав цього. А натомість запитав:

— Ви говорили про це з Генрі?

— Генрі має себе за найвидатнішого сліпого у світі. З такого млива не буде пива. У нього самі натяки. Щось, мовляв, сталося, але він, бачте, не хоче сказати. Може, ви мені поясните? Тоді б я написала Фанні листа, чи зателефонувала б через оту Гутіерес, чи поїхала б увечері сама й сказала їй, що все те бредня собача. То як?

— Можна мені ще трохи вина?

Вона наповнила мій келих, не відводячи від мене очей.

— Гаразд, — мовила опісля, — починайте словоблудити.

— Щось і справді діється, але про це ще рано говорити.

— Коли ви заговорите, може бути вже пізно! — Констанс Реттіґан підхопилася й заходила кімнатою, потім обернулась і пронизала мене лютим поглядом. — Кажу ж вам, Фанні себе не тямить зі страху, то чому ж ви мовчите?

— Тому, що мені самому вже несила жахатися кожної тіні. Тому, що я все своє життя був боягузом і гидкий сам собі. Коли дізнаюся про щось іще, я вам зателефоную!

— Ого! — Констанс Реттіґан хрипко засміялась. — Голос у вас дай боже! Гаразд, я відступаюсь, робіть, як вважаєте за потрібне. Я знаю, ви любите Фанні. А як по-вашому, чи не безпечніше їй буде кілька днів, десь із тиждень, пожити тут зі мною?

Я обвів поглядом купи подушок, це барвисте стадо атласових слонів, набитих пір’ям, так схожих обрисами й розміром на Фанні Флоріанну.

Тоді похитав головою.

— Там її кубельце. Я не раз марно намагався витягти її у кіно, у театр, навіть в оперу. Забудьте про це. Вона десять років не виходила на вулицю. Забрати її з того старого будинку, з її великого слонового гробовища, це…

Констанс Реттіґан зітхнула й знову наповнила мій келих.

— Та й однаково нічого б воно не зарадило, правда ж?

Вона споглядала мій профіль. А я споглядав темні хвилі за скляними дверима, де припливні піски немовби скидались уві сні в належний їм час.

— Завжди буває надто пізно, правда ж? — знов озвалася Констанс Реттіґан. — Немає способу захистити Фанні чи когось іншого, коли вже хтось намірився скривдити чи вбити людину.