Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я подумав, що вона, повернувшись, навряд чи захоче холодного вина. Отож рушив до кухні, де все сяяло білиною та блакиттю, й побачив автоматичну кавоварку, від якої навколо йшов гарячий дух свіжої кави, готової зустріти новий день. Я поглянув на свій дешевенький годинник: була вже майже перша. Тоді налив дві чашки кави, поніс на терасу над басейном із навдивовижу ясною блакитною водою і став чекати господиню.

— Так! — схвально вигукнула вона, підбігаючи й по-собачому струшуючи зі себе воду на плитки тераси. Потім схопила чашку й, жадібно припавши до неї, напевне обпекла собі рота. Голосно хукаючи, сказала: — 3 цього починається мій день.

— А коли ви лягаєте спати?

— Іноді аж зі сходом сонця, як усі вампіри. Полудень не для мене.

— Як же ви так засмагли?

— Під кварцовою лампою в підвалі. Чому ви так дивитесь на мене?

— Тому, — відповів я, — що ви зовсім не така, як я думав. Я уявляв собі щось на зразок Норми Десмонд в отому першому фільмі. Ви його дивитесь?

— Ет, я пережила його. Половина фільму — це я, а решта — мура. Тій дурепі Нормі хочеться уславитись. А мені здебільшого хочеться забитись у нору й не витикатися. Усе те я вже звідала: і продюсерів, що хапають тебе за коліна, й режисерів на пружинних матрацах, і боязких письменників, і легкодухих сценаристів. Я не хотіла вас образити. Ви ж письменник?

— Еге ж, письменник, то й що?

— А ви запальний, юначе. Тільки тримайтеся далі від кіно. Вас там зімнуть. Про що це я говорила?.. A-а, так… Більшість своїх розкішних туалетів я вже давним-давно віддала на голлівудські добродійні базари. Протягом року виїжджаю хіба що на одну прем’єру й, може, ще на два бенефіси. Десь раз на два місяці, як трапиться хтось із давніх приятелів, обідаю у Сарді чи в «Дербі», а потім знов усамітнююсь. Із Фанні бачуся майже щомісяця, звичайно о такій-от порі. Вона теж сова, як і ваша покірна слуга.

Господиня допила каву й витерлася величезним м’яким жовтим рушником, що добре пасував до її засмаги. Потім накинула його на плечі й знову зміряла мене уважним поглядом. Я також мав час роздивитися цю жінку, що була й не була Констанс Реттіґан, — велика володарка душ із мого дитинства. На екрані — шестиметрова, скрадлива, підступна спокусниця чоловіків, темнокоса й чарівливо тендітна. Тут — обпалена сонцем мишка-пустельниця, метка і жвава, непевного віку, суміш кориці, мускатного горіха й меду. Ось із якою жінкою я стояв на нічному вітерці біля середземноморського плавального басейну перед її схожим на мечеть будинком. Я подивився на цей будинок і подумав: ні радіо, ні телебачення, ні газет. І вона знову виявила свої телепатичні здібності.

— Атож! Тільки кінопроектор та купа фільмів у вітальні. Час працює на добро лише в одному напрямі. Назад. Минуле у моїх руках. Побий мене бог, коли я знаю, як дати собі раду із сьогоденням, і під три чорти майбутнє! Я не хочу жити в ньому, не хочу йти в нього й зненавиджу кожного, хто мене до цього змушуватиме. Ось, як на мене, справжнє життя.

Я повів очима по всіх освітлених вікнах її мечеті, по всіх кімнатах за тими вікнами, тоді звернув погляд на залишений під бічною стіною лімузин.

Це чомусь занепокоїло її, і нараз вона гайнула в будинок, а тоді повернулася з пляшкою того ж таки білого вина. Налила мені в келих і пробурмотіла:

— Та якого біса… Ось, випийте. А я…

І раптом, коли вона простягла мені келих, я засміявся. Та де в біса засміявся — вибухнув сміхом, зайшовся реготом!

— У чім річ? — запитала вона, відвівши трохи назад руку з келихом. — Що тут таке смішне?

— Ви!.. — аж задихавсь я. — І шофер… І служниця… Служниця, шофер! І ви!

Я показав на кухню, на лімузин і на неї.

Вона зрозуміла, що попалась, і приєдналася до моїх веселощів, закинувши голову назад і дзвінко сміючись.

— Боже мій, ви мене спіймали, юначе! А я ж то… я думала, що добре зіграла!

— Дуже добре! — вигукнув я. — Просто чудово. От тільки коли ви простягли келих, мені в око впав примітний порух зап’ястка. Я ж бачив шоферові руки на кермі. І бачив, як служниця тримала тацю. Констанс… пробачте, міс Реттіґан…

— Констанс.

— Ви могли б розігрувати цей маскарад хтозна-скільки, — сказав я. — А руки, зап’ястки — це ж така дрібна деталь!

Вона вискочила з кімнати, тоді пустотливо, мов кімнатна собачка, прибігла назад у шоферському кашкеті, а за мить скинула його й наділа наколку служниці. Щоки її розшарілись, очі блищали.

— Кого б ви хотіли вщипнути за задок? Шофера чи служницю?