Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Тю! Ти скажи, де твоя Тварюка?

Оце такі балачки точилися між нами вже не перший та й не другий день. Мене із Роєм запросили конструювати й копіювати звірів, скидати метеори з відкритого космосу й вичакловувати кровожерливих гуманоїдів із темних лагун, і щоб із пащек їхніх, тих десятицентових ікол, скрапувала клішована смола.

Спершу найняли для цієї справи Роя як технологічно просунутого. Його птеродактилі по-справжньому ширяли в допотопних небесах. А його бронтозаври були горами, що йшли на прощу до Магомета.

А тоді хтось прочитав штук двадцять чи й тридцять моїх «Моторошних бувальщин» — оповідок, які я писав від дванадцяти років, а від двадцяти одного продавав дешевим та охочим до сенсацій журналам. І той хтось найняв мене «настрочити драму» для Роєвих тварюк, від чого я геть сп’янів, мов від надміру кисню, бо ж досі я що тільки не робив: і підплачував, і втирався усіляко в тисяч дев’ять кінострічок, та все ждав-чекав, коли ж то хто-небудь смальне зі стартового пістолета, аби я ошалілим зайцем ускочив до бодай якогось фільму.

— Мені потрібне щось таке, чого ніхто ще досі не бачив! — заявив мені Менні Ляйбер того першого дня. — У трьох вимірах ми бахкаємо чимось у бабцю Землю. Якийсь метеор падає…

— …зовсім близенько від гігантського Аризонського кратера, — підхопив я. — А той кратер там уже мільйон років. Що за привабливе місце, аби туди влучив новий метеор чи астероїд і…

— …і з нього вискакує наша нова жахалка! — вигукнув Менні.

— А ми бачимо це насправді? — засумнівався я.

— Ти що таке верзеш? Ми мусимо це побачити!

— Авжеж — але гляньте на такий фільм, як «Чоловік-леопард»! Там жах виходить із нічних тіней, із невидимих речей. А що ви скажете про «Острів мертвих», коли мертва жінка, кататонічка, прокидається й переконується: вона — в могилі?!

— Радіопостановки! — гаркнув Менні Ляйбер. — Прокляття! Люди хочуть бачити те, що їх лякає…

— Я ж не для суперечки…

— Ото й не сперечайся! — випалив Менні. — Дай такі десять сторінок, що налякали б мене до втрати відчуття власного тіла! Хоч би що він напартолив, — тут Менні тицьнув пальцем у Роя, — ти маєш склеїти все докупи динозаврячим лайном! А зараз — ушивайтесь! І подивіться на себе в дзеркало о третій ранку!

— Сер! — вигукнули ми.

Двері захряснулись.

Вийшовши надвір, на ясне сонечко, ми з Роєм перезирнулися.

— Ти втягнув нас обох іще й у таку файну тарапату, Стенлі!

Усе ще заливаючись реготом, ми припали до роботи.

Я написав десять сторінок, лишивши доволі простору для монстрів. Рой же хляпнув тридцять фунтів мокрої глини на стіл і затанцював надовкіл, то тицяючи туди пальцем, то щось приліплюючи, — сподівався, либонь, що страховисько так і виросте саме собою, мов гігантська бульбашка в доісторичній калабані, а тоді лусне, із сичанням сірчаних випарів, і з того лулусь якраз і вискочить щонайщиріше жахіття.

Рой перечитав мої сторінки.

— А де ж твій Звір? — вигукнув він.

Я бликнув на його руки — порожні, але закаляні криваво-багряним глеєм.

— А твій де? — питаю.

А оце ми саме здибалися з ним за три тижні по тій балачці.

— Слухай, ти, — звертається до мене Рой. — І чого це ти вкляк отам унизу та й витріщився на мене? Підійди сюди, вхопи пампушку, сядь та розкажи щось.

Тож я підійшов, узяв запропонований мені пампух та й собі вмостився на гойдалці, рухаючись навпереміну: то вперед — у майбутнє, то назад — у минуле. Вперед — то ракети й Марс. Назад — то динозаври і ями киплячої смоли.

А навколо — самі тобі безликі Звірюки.

— Як на того, хто зазвичай пробалакує по дев’яносто миль за хвилину, — сказав Рой Гольдстром, — щось ти сьогодні надзвичайно тихий тишко.

— Я переляканий, — вдалось мені видавити з себе.

— Ну, до дідька це, — зупинив Рой нашу машину часу. — Висловся, о могутній!

І я розповів йому.

Вибудував я той мур і приніс ту драбину, й випер на неї того трупа, а ще викликав холодний дощ, а тоді гахнув блискавкою так, аби тіло полетіло додолу. Договоривши й висушивши краплі дощу на своєму лобі, я вручив Роєві оте геловінське запрошення.

Рой уважно його перечитав, а тоді кинув на підлогу ґанку, ще й ногою наступив.

— Це хтось просто заморочку тобі підкинув!

— Воно то так… Але ж… довелося мені поїхати додому й спалити спідню білизну.

Рой підняв запрошення, знову перечитав його, а тоді задивився на цвинтарний мур.

— І навіщо хоч би хто мав тобі оце підкинути?