Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Так, Unterseebootkapitan, [44] Капітане підводного човна (нім.). пане великий виплодку!

Коли я натис на педаль, він підштовхнув мене. Не кривдно підштовхнув, а легесенько — поштовх старого любомудра, аби допомогти рушити.

Я не озирнувся.

Боявся, що побачу: він озирнувся на мене.

— Святий Боже! — мовив я. — Він змусив мене забути оте жахіття!

Вчорашня ніч. Холодний дощ. Високий мур. Мертве тіло…

Я припаркував велика біля павільйону № 13.

Студійний полісмен, проходячи повз мене, сказав:

— А ви маєте дозвіл там паркуватись? То ніша Сема Шенбродера. Запитайте, де ваша парківка, при вході.

— Дозвіл! — вигукнув я. — Святий стрибучий Ісусе! Для велосипеда?

І, вдаривши велосипедом у великі двостулкові двері, пожбурив його в пітьму.

— Рою?! — гукнув я.

Мені відповіла тиша.

У тій кромішній темряві я роззирнувся на мотлох іграшкового двору Роя Гольдстрома.

Точнісінько такий самий, дрібніший тільки, у моєму гаражику.

Усюди в павільйоні № 13 валялися іграшки трьох Роєвих рочків, книжки його п’ятого року, чарівні конструктори того часу, коли йому було вісім, електрично-експериментальні хімічні набори дев’ятого-десятого років, комічні колекції смужок недільних карикатур з одинадцятого року й зменшені копії Кінґ-Конґа, коли 1933-го року Роєві виповнилося тринадцять і він спромагався дивитися на ту велику мавпу по п’ятдесят разів за два тижні.

Лапи мені засвербіли. Тут були такі запаси десятицентових магнето, гіроскопів, бляшаних потягів і чарівницьких наборів, що інші діти, побачивши ці скарби, скреготали б зубами й мріяли пограбувати крамницю. Лежало там і моє обличчя — «посмертна» маска, яку Рой зняв із мене, намастивши спершу лице вазеліном і наклавши на нього гіпсовий пластир. І скрізь надовкола стояли гіпсові копії великого соколиного профілю самого Роя, плюс іще черепи й повністю одягнені скелети, запхнуті в кутки чи посаджені в плетені крісла… Усе, аби Рой почувався як удома на такій великій сцені, що сюди, крізь космодромні двері, можна було б увіпхнути «Титанік», і лишилося б іще досить місця для всієї старої «залізнобокої» кінноти Кромвеля.

Цілу одну стіну Рой позаліплював оголошеннями завбільшки з афіші й плакатами із «Загубленого світу», «Кінґ-Конґа» й «Кінґ-Конґового сина», а ще — із «Дракули» й «Франкенштейна». У помаранчевих кошиках посеред цього десятицентово-гаражного розпродажу а-ля Вулворт стирчали скульптури Карлоффа й Луґосі. На його письмовому столі стояли три оригінальні динозаври-кульколови — подарунки від творців «Загубленого світу»; гумова плоть цих допотопних звірюк уже давно позлазила з металевих костомах.

Тож павільйон № 13 був просто крамницею іграшок, чарівною шкатулою, магічною скринею, фабрикою витівок та ангаром бульбашкових мрій, посеред якого що день Божий вистоював Рой, махаючи своїми довгими пальцями піаніста на міфічних тварюк, аби їх розворушити, вишептати з їхніх мільярдорічних марень-кимарень.

Тож саме в цей пункт збирача брухту, в цю купу жадоби до механічного сміття, дитячого жадання мати чимбільше цяцьок і шаленої закоханості у величезних ненаситних монстрів, одрубаних голів та розпанаханих тіл — подушечок для негритянського королика Тьху, — саме сюди я вибрав свій шлях і саме сюди й утелющився.

Уся підлога тут була всіяна низько нап’ятими наметами, під якими крилися такі творіння, яких Рой лише згодом-перегодом показав би світові. До жодного з них я не посмів зазирнути.

А посеред усього того розгардіяшу білів своїми кістками скелет, простягаючи мені записку. Ось що вона звіщала:

КАРЛЕ ДЕНГАМЕ!

(Так звали продюсера «Кінґ-Конґа»).

МІСТА ДОПІРУ СТВОРЕНОГО СВІТУ ЛЕЖАТЬ ОТУТ ПІД БРЕЗЕНТОМ, ЧЕКАЮЧИ НА СВОГО ВІДКРИВАЧА. НЕ ЧІПАЙ ЇХ. РОЗШУКАЙ МЕНЕ!

ТОМАС ВУЛФ ПОМИЛЯВСЯ. ТАКИ Є «ВОРОТТЯ ДОДОМУ». ЗВЕРНИ ЛІВОРУЧ БІЛЯ ТЕСЛЯРСЬКИХ ПОВІТОК, ДРУГІ ВХІДНІ ДВЕРІ ПРАВОРУЧ. ТВОЇ ДІДУСІ ТА БАБУСІ ЧЕКАЮТЬ ТАМ НА ТЕБЕ! ПРИЙДИ, ПОГЛЯНЬ! РОЙ.

Я роззирнувся на всі ті брезенти. Відкриття! Так!

Я мчав і думав: «Що він хоче сказати? Мої дідусі-бабусі? Чекають?» Потім пригальмував. Почав глибоко вдихати свіже повітря, що пахтіло дубами, берестками й кленами.

Але ж Рой таки мав слушність!

Таки можна повернутись додому!

Знак на воротях будинку номер два проголошував: ЛІСОВІ РІВНИНИ. Але що ж це, як не Ґрін-Таун — Зелене Місто, де я народився і виріс на хлібові, що цілісіньку зиму сходив на дріжджах за тією пузатою плитою, та на вині, яке бродило наприкінці літа в тому ж запічку, й на циндрі, що сипалася в ту саму плиту, мов які залізні зуби, ще задовго до весни!