Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Обидва ми перекрикували вітер, що забивав нам очі й роти.

— Письменники не годні стягтися на машину! А ще я бачив, як п’ятеро загинуло, коли мені було п’ятнадцять. Машина розчахнулася об телефонний стовп, а їх на шматки порозривало.

Фріц скоса зиркнув, як я зблід від самого того спомину.

— То було на війну схоже, еге ж? Ну, не такий ти вже й тупень. Чув я, тобі підкинули новий проект у Роя Гольдстрома? Спецефекти? Блискуче. Не знаю, що тут і припустити.

— Та ми з ним друзі ще зі шкільної парти. Я часто спостерігав, як він конструює своїх міні-динозаврів у гаражі. Тоді ми умовилися: виростемо й разом складатимемо страховиськ.

— Та ні! — ревнув Фріц Вонґ супроти вітру. — Насправді це ти на монстрів працюєш. Менні Ляйбер? Ха! Монстр Гіла вимріяв собі павука! Але пильнуй! Попереду бродячий звіринець!

І він кивнув головою на юрбу мисливців на автографи, яка заполонила хідник по той бік вулиці, навпроти студійних воріт.

Глянув я туди, і душа моя враз шу-у з тіла — та до них! Це ж 1934-й рік, і я затересувався до жадібної юрби, що вимахує блокнотами й авторучками, гасає довкола вечірніх прем’єр під «сонячними» прожекторами, чи женеться за Марлен Дітріх до її костюмерної, чи переслідує Кері Ґранта п’ятничного вечора перед боксерським поєдинком на Ліджен-Стедіум, чигає попід ресторанами на Джин Гарлоу, аби отримати ще один тригодинний підобідок, а чи на Клодетту Кольбер, аби вона вийшла, сміючись, опівночі…

Очі мої заковзали по тій шаленій юрбі, і я знов уздрів і бульдога, й пекінеса, і бліді, короткозорі обличчя загублених у минулому безіменних друзів, що чекають не дочекаються перед величним, виконаним у стилі іспанського музею Прадо, фасадом «Максимусу», де вигадливо сплетені залізні ворота — тридцять футів заввишки — ось-ось відчиняться та й загрюкнуться, аж задзвенить-загуде, за кимсь неймовірно препрославленим. Угледів я і самого себе в тому гнізді роззявленоротих голоднющих птахів, що вичікують, аби їх підгодували короткою зустріччю-перестріччю, світлинами зі спалахом магнію, чорнильно підавтографованими блокнотами. А коли в пам’яті моїй щезло сонце й зійшов місяць, побачив, як я на роликах кіть-кіть дев’ять миль до себе додому, по спустілих хідниках, мріючи, як одного чудового дня стану найславетнішим у всьому світі письменником чи ж бодай поденнико-халтурним літератором у «Мусі» при «Найт-Пікчерс».

— Бродячий звіринець? — промурмотів я. — Це так ви їх узиваєте?

— А ось, — мовив Фріц Вонґ, — і їхній зоосад!

І ми ривком проскочили у студійні ворота, за якими тяглися алеї, заповнені всякими прийшлими, статистами й співробітниками. Фріц Вонґ угатив своє авто в зону з написом ПАРКУВАННЯ ЗАБОРОНЕНО.

Я висів з машини й запитав:

— А яка різниця між бродячим звіринцем і зоосадом?

— Отут, на цій території, це — зоосад, де нас утримують за грошовими ґратами. А ті, що там, зовні, це телепні бродячого звіринцю, що нидіють у полоні дурних мрій.

— Колись і я був одним із них, мріючи, як би його перелізти через студійний мур.

— І що — укоїв цю дурню. Тепер ти вже нізащо звідси не втечеш.

— А таки втечу. Я щойно дописав нову збірку новел, а ще створив п’єсу. Моє ім’я запам’ятають.

Фріц блиснув на мене своїм моноклем.

— Не казав би ти цього мені, а то ще перестану тебе зневажати.

— Наскільки я знаю Фріца Вонґа, ця зневага до мене повернеться до вас за якихось тридцять секунд.

Фріц поспостерігав, як я дістаю велика з його машини.

— Гадаю, ти — майже німець!

Я засідлав свого коня.

— Ви мене образили.

— Ти з усіма отак розмовляєш?

— Ні, тільки з Фредеріком Великим, чиї манери я оплакую, а фільми — люблю.

Фріц Вонґ викрутив з ока свого монокля й кинув до нагрудної кишеньки сорочки. От ніби вкинув монету, щоб запустити якийсь внутрішній автомат.

— Якийсь час я стежив за тобою, — признався він. — Коли на мене находило шаленство, я зачитувався твоїми оповідками. Тобі не бракує таланту, але я б його відгранив, навів би лоск. Я оце саме працюю, Боже поможи мені, над безнадійним фільмом про Ісуса Христа, Ірода Антипаса та всіх отих схибнутих святих. Спочатку на фільм кинули дев’ять мільйонів доларів, але дали його режисерові-алкоголіку, що й коляски з дитям не довіз би додому. То й вибрали мене, щоб поховав того трупа. А ти з яких християн будеш?

— Та відпав уже.

— Чудово! Не здивуйся, якщо я посприяю, аби тебе викинули з того твого німого динозаврячого епосу. От якби ти допоміг мені забальзамувати цей фільм християнських жахів, то це стало б для тебе неабияким кроком уперед і вгору. Лазарева засада! Якщо візьмешся за щось безнадійно-провальне й викишкаєш невдачу з кіношних небес — честь тобі й хвала. Дозволь мені поспостерігати й почитати тебе ще кілька днів. Рівно на першу прийди сьогодні до комісаріату. Їж, що я їм, говори, коли до тебе заговорять, тямиш? Ти, талановитий маленький виплодку!