Франк Тільє - Пазл

Він спробував зрушити крісло з місця — марно: шурупи були намертво вкручені в підлогу.

— Я весь час думаю про того чужинця серед нас,— промовив він.— Тобі не здається, що Рею Лепренсу тут не місце? Цей чувак скидається на якогось туриста.

— Не варто довіряти зовнішності. Подивитись хоча б на тебе.

Мокі щиро усміхнувся.

— Гаразд, уявімо, що він дійсно вкрав або виміняв інформацію у малого аутиста. Окей, він проникає в «Параною», скориставшись знахідками цього хлопця. Але якби він не мав досвіду полювань на скарби, загадок, головоломок, то ніколи б не дійшов аж сюди. Такі люди, як-от Гадес, не до­пустили б до гри шахрая.

— Може, просто пощастило. Або ж він використав і обдурив ще якогось гравця? Хто знає?

— Поживемо — побачимо.

Мокі вказав на розетку в стіні, під дзеркалом.

— Ні дротів, нічого. Вочевидь, він не підключений.

— Або ж дроти проходять усередині ніжок і далі йдуть під підлогу?

Мокі підвівся, спираючись долонями на стегна. Його коліна хруснули.

— Уявлення не маю. Хай там як, зважаючи на сліди нігтів на підлокітниках, його активно використовували, це вже точно. Як подумаю, що вони намагались лікувати людей за допомогою цього лайна… Здається, крім того, що це боляче, так ще й у мозку іскрить, наче електричний дріт, на який пролили воду.

— Це може впливати і на пам’ять? На спогади?

— По-моєму, це очевидно. ЦРУ використовувало ці технології у шістдесятих роках для «промивання мозку» та контролю думок. Кажуть, вони були здатні впливати на спогади людини, стирати одні й додавати інші, і при цьому людина нічого не підозрювала.

— Розкажеш мені про це більше нагорі.

Мокі поглянув на вихід, тоді на камеру.

— Пізніше, якщо ти не проти.

Він вийняв із кишені цигарку і запальничку.

— Моя остання цигарка, цигарка засудженого до страти, вони не додумались поповнити запаси цигарок заодно з харчуванням. Ти не проти, якщо спокійно викурю її, перш ніж піти далі? Мені конче треба відшукати цей кабінет музики, який ніде не позначений. Цікаво, він узагалі існує?

Ілан простягнув руку до стільця.

— Влаштовуйся зручніше і спокійно кури.

Мокі нервово засміявся.

— Ти такий люб’язний. Я мазохіст, але не настільки. Уяви, що… Ну не знаю, що воно досі функціонує і зробить із мене свиняче барбекю, втіливши в життя принцип номер 2 нашої чудової пригоди. З моєю тушею зможете витримати будь-яку облогу. Давай ти.

— О ні, дякую. Я не прихильник смертної кари.

Гаель затягнувся цигаркою і випустив дим через ніс. Його повіки опустились, залишивши вузькі котячі очі-щілинки.

— Ні, я наполягаю. Будь ласка. Покажи, на що ти здатен, доведи, що не боїшся цього стільця. Врешті-решт, ти пацієнт, а всі пацієнти мають хоча б раз випробувати на собі подібний пристрій.

— Ні-ні. Чесно, я не хочу.

Він хотів відійти від стільця, але Мокі заступив йому шлях.

— Буде значно краще, якщо ти зробиш це добровільно. Давай.

Тепер у Ілановій голові заблимав сигнал тривоги. Погляд Мокі змінився, став жорсткішим. Ілан спробував про­слизнути вбік, але Мокі спіймав його за плече і штовхнув на сидіння. Коли Ілан спробував підвестись, йому здалось, що на нього навалилась ціла тонна. Із цигаркою в зубах, товстун майже всівся на нього зверху. Він притиснув його руки до підлокітників і защіпнув браслети на зап’ястях.

— Не рухайся. Ти зробиш собі боляче.

— Звільни мене! — гарчав Ілан.

Мокі міцно схопив його гомілки, притиснув їх до стільця і теж замкнув у сталеві кайданки. Ілан був повністю знерухомлений, неспроможний звільнитись зі своїх оков.

— Що на тебе найшло, чорт забирай?! Відпусти мене!

Мокі підвівся у хмарі диму. Він дивився на Ілана, не зо­всім розуміючи, що робити і що казати, тоді викинув недопалок і з роздратованим виглядом затоптав його.

— Дідько, от покидьки. Я цього не хотів, ти сам напросився. Що ти, у біса, тут робив? Ти не міг… ну не знаю, сховатися деінде?

Він підняв очі до суперника, що смикався, стиснувши зуби.

— Вибач, хлопче, я не винен. Я не шукав кабінет музики, це був лише привід. Це… це вони. Вони хочуть налаштувати нас один проти одного.

— Не роби цього, Гаелю. Із цією грою щось нечисто. Ми обидва це знаємо. Звільни мене, будь ласка.

Мокі затулив руками вуха й одразу ж прибрав руки.

— Припини!

Він заметався.

— Усе буде гаразд, чуєш? Я залишаю твого лебедя у твоїй кишені як прояв моїх добрих намірів, тому що інші не посоромились би забрати його в тебе. За годину чи дві ти звідси виберешся, я в цьому переконаний. Тобі вдасться натиснути на ці кнопки, які розблокують браслети.