Франк Тільє - Пазл

Хлоя завжди йому не довіряла. Вона щось відчувала.

Ілан сповз по стіні, тихо плачучи. Він крутив у руках розп’яття, що тепер стало могильним хрестом. Філоза забрав його з Іланової кімнати і почепив сюди. Отже, він був у курсі про залякування, якого Хлоя зазнала у своїй квартирі, та про її психіатричне минуле. Це посилювало його теорію про те, що гравці були знайомі між собою, що колись їх усіх уже замикали в цих стінах.

Ілан кинув хрест убік. Морально знищений, весь на нервах, він подивився на годинник: була рівно 22 година. Залишалось десять годин, перш ніж почне світати й Ілан зможе забратися з цього пекла і повідомити поліцію.

Десять годин, щоб спробувати вижити.

Останній день

Ілан був рішуче налаштований битися до кінця.

Він узяв свою зброю з битим склом, батькову мапу, малюнки, Біблію, карти Таро, знайдені у палаті 27, як докази свого перебування в цій лікарні. Він забарикадувався в кімнаті Хлої. До перших променів сонця він звідси не вийде.

4:07. Вітер ущух, і настала цілковита тиша. Сидячи біля стіни, Ілан боровся зі сном. Втому було важко подолати, нерви здавали, але Філоза десь неподалік, Ілан це відчував. Готовий вдарити його викруткою і зробити своєю восьмою жертвою, якщо рахувати руду учасницю на третьому поверсі.

Ілан заплющив очі. Він не міг припинити уявляти мертву Хлою — з нахиленою набік головою, з маленькими отворами в грудях. Він бачив цю картину, наче справжній спогад.

Він розплющив очі, ридаючи.

Він більше не сумнівався. У глибині душі він знав, що вона мертва.

Він знав, що всі вони мертві.

Через кілька хвилин жінка з довгим чорним волоссям почала приходити до тями. Ілан тихо сів напроти неї і чекав, коли вона прокинеться. Вона була схожа на тендітну стеблинку, яку може зламати легкий подих вітру. Чому Філоза її пощадив?

Нарешті повіки повільно піднялися і показалася темна райдужна оболонка. Повіки кліпнули, губи розтулились, щоб впустити повітря.

— Вам більше нічого не загрожує,— прошепотів Ілан, витираючи сльози.— Тут ми в безпеці, на першому поверсі лікарні. Через кілька годин ми виберемось звідси і вирушимо на пошуки допомоги.

Жінка важко підвелася. Відсутнім поглядом вона подивилась на рукавиці, примотані до рук, а тоді підтягнула коліна до тулуба. Вона почала повільно погойдуватись взад-­вперед, роздивляючись кімнату. У її погляді було щось зловісне: закипаюче безумство.

Нарешті її очі зупинились на Іланові.

— Отже, ти повернувся.

Вона говорила м’яким голосом, що не пасував до її запущеної зовнішності. Ілан намагався не видавати свого хвилювання, але ці слова його приголомшили: він справді уже бував у цій психлікарні.

— Так,— відповів він.— Я повернувся по тебе. Щоб забрати тебе.

Він зрозумів, що вона звертається до нього на «ти» абсолютно невимушено і що вони розмовляють як давні знайомі. Він намагався прогнати Хлою зі своїх думок, хоча б на кілька хвилин, і думати швидко. Він шукав, із чого почати, щоб не тиснути на неї.

Але вона перша порушила тишу. Вона простягнула руку.

— Мені потрібно, щоб ти зняв з мене ці рукавиці. Я хочу торкнутися твоїх пальців. Я хочу відчути тепло твого тіла. У мерців завжди холодні руки.

Ще більш спантеличений, він підіграв їй, щоб уселити довіру:

— То ти можеш торкатися мерців?

— Я можу їх торкатися, бачити, говорити з ними. Я хочу переконатися, що ти не один з них.

Ілан стиснув у долонях руку в рукавиці. Жінка не пручалася.

— Я не один з них, запевняю тебе. Я звільню тебе від цих рукавиць, але тобі треба буде відповісти на мої питання. Їх не так багато.

Вона подивилась через Іланове плече.

— Тут небезпечно. Вона може бути в коридорі. А якщо вона застане нас разом? Я не хочу більше на стілець. Я більше не хочу болю.

— Про кого ти говориш?

— Про Гарпію, звісно. Санді Клеор. Вона каже, що це задля нашого добра, але вона постійно нам бреше. Що відбувається? Ти не такий, як зазвичай.

— Просто… У мене невеликі проблеми з пам’яттю. Через усю ту гидоту, яку вони нам дають. А ти як почуваєшся, С. Ж.?

— С. Ж.? Чому ти називаєш мене на ініціали? Ти справді дивний.

Отже, Ілан не помилився: перед ним справді була С. Ж. Лоррен, яку вісімнадцять років тому запроторили до цієї психлікарні.

Вона забрала свою руку і недовірливо нахмурила брови.

— Ти вже не той, кого я знала. Ти з ними заодно, так? Це ще один їхній клятий експеримент?