Тесс Герритсен - Асистент

— Звісно, я лише заради того й приїхала, щоб мене облапали, — сухо сказала Ріццолі.

— Зараз можете знову все вдягнути. І годинники теж.

— Ви так про це говорите, ніби це привілей.

— Усередині лише законники і поліцейські можуть ходити з годинниками. Усі інші мають здавати на зберігання всі свої прикраси й годинники. А зараз я поставлю вам печатки на зап’ястя, і ви зможете пройти до камери.

— У нас на дев’яту призначена зустріч із комендантом Окстоном, — сказав Дін.

— Він трохи зайнятий і попросив мене спершу показати вам камеру в’язня. А потім я проведу вас у кабінет Окстона.

Центр Суза-Барановскі був найновішим виправним закладом у штаті Массачусетс. Його захисні системи — справжні витвори мистецтва — не потребували ключів. Офіцер Кертіс пояснив, що ними можна керувати дистанційно за допомогою сорока двох комп’ютерних терміналів із графічним інтерфейсом. Він показав безліч камер спостереження.

— Вони ведуть запис двадцять чотири години на добу. Більшість відвідувачів навіть не бачить людей-охоронців. Вони лише чують команди з пристроїв внутрішнього зв’язку.

Відвідувачі пройшли у сталеві двері, потім — довгим коридором, а далі — крізь іще одну низку ґратованих дверей. Ріццолі чудово розуміла, що кожен її рух записується на камеру. Натиснувши лише декілька кнопок на клавіатурі, охоронці могли замкнути будь-який коридор чи камеру, навіть не виходячи зі свого контрольного пункту.

Біля входу до блоку В голос із пристрою внутрішнього зв’язку наказав їм піднести свої пропуски до віконечка для перевірки. Вони знову назвалися, і офіцер Кертіс сказав:

— Двоє відвідувачів на огляд камери в’язня Воррена Гойта.

Сталеві двері роз’їхалися, і вони увійшли до спільної зали блоку В. Стіни було пофарбовано в гнітючий зелений відтінок, такий, як у лікарнях. Ріццолі побачила вмонтований у стіну телевізор, диван і крісла, а також стіл для пінґ-понґу, по якому двоє чоловіків ганяли м’ячик. Усі меблі було прикручено до підлоги. З десяток чоловіків, одягнених у темно-сині бавовняні роби, озирнулися й витріщилися на відвідувачів.

Особливо пильно вони дивилися на Ріццолі, єдину жінку в приміщенні.

Двоє чоловіків, які грали у пінґ-понґ, одночасно зупинилися.

Протягом якогось часу єдиними звуками в залі були ті, що долинали з телевізора. Ріццолі дивилася на в’язнів у відповідь, не бажаючи ніяковіти, хоча вона й здогадувалася, про що кожен із них думає. Що уявляє собі. Вона не помітила, як Дін підійшов до неї. Лише коли він зачепив її рукою, Ріццолі зрозуміла, що вони стоять зовсім близько.

— Відвідувачі, ви можете пройти до камери В-8, — сказав голос із пристрою внутрішнього зв’язку.

— Сюди, будь ласка, — показав їм офіцер Кертіс. — Угору сходами.

Вони піднялися. Кроки відлунювали від металевих сходинок. З верхньої галереї, яка йшла вздовж камер, вони побачили «колодязь» спільної зали. Кертіс вів їх коридором, поки вони не зупинилися перед камерою номер 8.

— Ось тут тримали в’язня Гойта.

Ріццолі зазирнула всередину. Вона не побачила в цій камері нічого особливого — ані фотографій, ані особистих речей, які свідчили б про те, що в цьому приміщенні побував колись Воррен Гойт. Однак волосся в неї на голові стало дибки. Хоча його тут не було, у повітрі відчувалася його присутність. Якщо зло може отруїти повітря, то в цьому місці так і сталося.

— Можете зайти, — сказав Кертіс.

Вона увійшла і побачила голі стіни, місце для спання і матрац, умивальник і туалет. Уся камера — наче строгий куб. Мабуть, Воррену тут подобалося. Він був дуже охайний і цінував точність. Колись він працював у стерильному світі медичної лабораторії. У світі, де єдиними сплесками кольору були пробірки з кров’ю, яких він торкався. Він не потребував моторошних картинок на стінах — ті, що він носив у власній голові, цілком його задовольняли.

— Сюди не поселили іншого в’язня? — запитав Дін.

— Ще ні, сер.

— І після втечі Гойта ніхто інший тут не жив?

— Саме так.

Ріццолі підійшла до матраца і підняла один кутик. Дін схопив інший. Разом вони взялися за матрац і зазирнули під нього. Там нічого не було. Перевернувши матрац, вони продивилися тканину, шукаючи схованки із забороненими предметами. Натрапили на один-єдиний проріз у дюйм завдовжки. Ріццолі встромила туди палець, але всередині було порожньо.

Вона підвелася і почала роздивлятися стелю, вивчаючи простір, на який дивився колись Гойт. Уявляла, як він лежить на цьому матраці, не відводячи погляду від голої стелі, а в голові в нього крутяться фантазії, яких жахнулася б кожна нормальна людина. А Гойта це збуджувало. Він лежав тут, обливаючись потом, насолоджуючись відлуннями жіночих криків у голові.