Тесс Герритсен - Асистент

Доктор Цукер почепив окуляри і взяв перше фото. Він нічого не сказав, лише глянув на нього і взяв наступне. Не було чутно жодного звуку, крім порипування його шкіряного крісла і — час від часу — зацікавленого бурмотіння. У вікно Ріццолі бачила кампус Північно-східного університету, майже порожній цієї літньої пори. Лише декілька студентів розляглися на газоні, розкидавши навколо рюкзаки і книжки. Вона заздрила цим студентам, їхній безтурботності й цнотливості. Сліпій вірі в майбутнє. І ночам без кошмарів.

— Ви сказали, що знайшли сперму, — озвався доктор Цукер.

Вона неохоче відвернулася від студентів, які грілися на сонці.

— Так. На оцьому овальному килимі на фото. У лабораторії підтвердили, що вона належить не її чоловікові. ДНК шукають зараз у загальнонаціональній базі даних КОДІС.

— Щось я сумніваюся в нерозважливості нашого вбивці. Якби він знав, що його ДНК зберігається в КОДІС, то не лишив би на місці злочину своєї сперми. Тому готовий закластися, що в базі даних нічого не знайдуть. — Цукер підвів погляд від фотографії. — А ще я готовий закластися, що він не лишив відбитків пальців.

— Автоматизована дактилоскопічна система нічого не виявила. На жаль, після похорону матері місіс Їґер у будинку побувало щонайменше п’ятдесят людей. Лишилося багато невідомих відбитків пальців.

Цукер подивився на фото Їґера — тіло, сперте на заюшену кров’ю стіну.

— Убивство сталося в Ньютоні.

— Так.

— Не ваша територія… Чому ви берете участь у розслідуванні?

Він знову підвів погляд і подивився на неї так уважно, що їй стало не по собі.

— Мене попросив детектив Корсак…

— Офіційно справу веде він. Правильно?

— Так, але…

— Детективе, хіба в Бостоні мало вбивств? Чому ви відчуваєте потребу займатися саме цим?

Вона зустрілася поглядом із доктором Цукером. Здавалося, що він якимось чином проник до її мозку і зараз намацує слабке місце, щоб завдати удару.

— Я вам уже сказала. Жінка, можливо, ще жива.

— І ви хочете врятувати її.

— А ви хіба не хочете? — огризнулася вона.

— Мені от що цікаво, детективе, — заговорив далі Цукер, не звертаючи уваги на її гнів. — Ви говорили з кимось про випадок Гойта? Про наслідки, які він мав для вас особисто?

— Боюся, що не розумію вас.

— Вам надавали допомогу?

— Ви про те, чи колупався хтось у моєму мозку?

— Очевидно, те, що ви пережили в тому підвалі, було жахливим. Гойт робив із вами таке, чого не зміг би забути жоден коп. Він залишив шрами, фізичні й душевні. Для більшості людей це стало б тривалою травмою. Спогади. Кошмари. Депресія.

— У цих спогадах немає нічого хорошого. Але я тримаюся.

— Ви завжди були такою, правда? Намагалися справлятися своїми силами. Ніколи не скаржилися.

— Інколи я нию, як і будь-хто інший.

— Але не про те, що може виказати вашу слабкість.

— Не зношу скигліїв. І сама такою не буду.

— Я кажу не про скиглення, а про чесність, достатню, щоб визнати свої проблеми.

— Які проблеми?

— Це ви мені скажіть, детективе.

— Ні, ви скажіть. Це ж ви думаєте, ніби я по вуха в лайні!

— Я цього не казав.

— Але ви так думаєте.

— «По вуха в лайні» — ваші слова. Так ви почуваєтеся?

— Слухайте, я прийшла з оцим! — Вона показала на фотографії з місця вбивства Їґера. — Чому ви говорите про мене?

— Бо ви дивитеся на ці фотографії і нічого не бачите, крім Воррена Гойта. Я просто намагаюся зрозуміти, чому.

— Ту справу закрито. Я рухаюся далі.

— Справді?

Від цього м’яко поставленого запитання Ріццолі замовкла. Її обурювало це нишпорення, а ще більше — правда, яку виявив доктор і якої вона не хотіла визнавати. Воррен Гойт справді лишив шрами. Їй достатньо було подивитися на свої долоні, щоб побачити, яких ран він завдав. Однак найболючішими були не тілесні рани. Того літа в темному підвалі Ріццолі втратила відчуття своєї непереможності. Упевненість у собі. Воррен Гойт показав їй, якою вразливою вона є насправді.

— Я тут не для того, щоб говорити про Воррена Гойта, — сказала вона.

— Але ви приїхали через нього.

— Ні. Я приїхала тому, що бачу спільні риси цих двох убивць. І не лише я їх бачу, а й детектив Корсак. Тож, будь ласка, ближче до суті.

— Добре, — ввічливо всміхнувся він їй.

Вона поплескала рукою по пачці фотографій.

— Що ви можете сказати про цього вбивцю? Як ви описали б його?

Цукер іще раз уважно поглянув на фото доктора Їґера.

— Він явно володіє собою. Але це ви й так знаєте. Він добре підготувався. Склоріз, електрошокер, скотч. Йому вдалося дуже швидко справитися із подружжям, і тому я думаю… — Він подивився на неї. — Там не могло бути іншого злочинця? Напарника?