Тесс Герритсен - Асистент

— І на цьому стегні, — тихо докинула Ріццолі.

Айлс підвела погляд.

— Де?

Ріццолі показала на сліди на шкірі, які свідчили самі за себе, — саме ліворуч від мошонки. «Отже, такими були останні страшні миті життя Річарда Їґера. Ось він сидить, цілком свідомий, але не може поворухнутися. Не може захистити себе. Великі м’язи, години в тренажерному залі — усе це ні до чого, адже тіло його не слухається. Кінцівки не виконують наказів мозку — внаслідок електричного розряду відбулося коротке замикання в нервовій системі. Ось його витягують зі спальні. Він безпорадний, як оглушена корова на бойні. Саджають біля стіни. Він має побачити, що буде далі. Але ефект тазера короткий. Скоро його м’язи починають посмикуватися, пальці стискаються в кулаки. Він дивиться, як знущаються з його дружини, і лють наповнює тіло адреналіном. Цього разу він ворушиться — м’язи слухаються. Він намагається підвестися, але з коліна падає чашечка і розбивається, виказуючи його.

Вистачає лише одного розряду, щоб він упав без жодної надії піднятись, як Сізіф, який котиться вниз своїм схилом».

Вона подивилася на обличчя Річарда Їґера, на розплющені очі, і подумала про останні óбрази, які зафіксував його мозок перед смертю. Безпорадно простягнуті власні ноги. На бежевому килимі лежить понівечена дружина. У руці вбивці затиснутий ніж, який наближається до горла.

« У спільній залі шумно. Люди міряють її кроками, як замкнені в клітку звірі. Такими вони і є. Волає телевізор, а металеві сходи, які ведуть до верхніх камер, ляскають від кожного кроку. Наглядачі ніколи не випускають нас із поля зору. Скрізь камери — у душових і навіть у зоні вбиралень. У вікна пункту охорони за нашою метушнею завжди спостерігають. Видно кожен наш рух. Виправний центр Суза-Барановскі — заклад шостого рівня безпеки, найновіший серед виправних інституцій штату Массачусетс. Технологічне диво. Тут усе може замикатися і відмикатися без ключів, через комп ’ ютерний термінал у наглядацькій вишці. Безплотні механічні голоси передають команди через пристрої внутрішнього зв ’ язку. Усі камери в цій коробці можуть зачинятися і відчинятися дистанційно — наглядачам навіть заходити не доводиться. Бувають дні, коли я сумніваюся, що наші охоронці є істотами з плоті й крові. Можливо, силуети, які ми бачимо крізь скло, — роботи, які можуть рухатися і говорити. Тіла в них обертаються на шарнірах, голови кивають. За мною спостерігають — чи то люди, чи то автомати, — але це не тривожить мене. Вони все одно не можуть побачити мої думки, увійти в темний ліс моїх фантазій. Це місце належить лише мені.

Я сиджу в спільній залі і дивлюся вечірній випуск новин, одночасно гуляючи по тім лісі. Разом зі мною телеведуча, яка всміхається на екрані. Я уявляю собі її волосся, чорною хвилею розметане по подушці. Бачу піт, що блищить на її шкірі. І в моєму світі вона не всміхається, ні. У неї широко розплющені очі. Величезні зіниці схожі на бездонні вири. Вона розкриває рот, перекошений страхом. От що я уявляю, коли дивлюся на гарненьку телеведучу в нефритово-зеленому костюмі. Бачу її усмішку, чую добре поставлений голос — і думаю про те, як звучали б її крики.

А потім картинка міняється. Усі думки про телеведучу зникають. У Ньютоні перед будинком доктора Річарда Їґера стоїть репортер і сумним голосом повідомляє, що минуло вже два дні після вбивства чоловіка і викрадення дружини, але в слідства жодної зачіпки. Я вже знаю про цей випадок. Подаюся вперед, уважно вдивляюся в екран і чекаю.

І ось я бачу її.

Камера розвертається до будинку і ловить її крупним планом. Вона саме виходить із дверей. Поруч з ’ являється огрядний чоловік. Вони стоять на подвір ’ ї і розмовляють, не помічаючи спрямованої на них камери. Чоловік з вигляду — простакуватий боров. Подвійне підборіддя, щоки висять, на лису маківку начесано декілька пасом волосся. Вона поруч із ним здається маленькою і непомітною. Я давно її не бачив. Здається, вона дуже змінилася. Так, її волосся — чорна грива неслухняних завитків, як тоді. І вона, як завжди, вдягнена в темно-синій брючний костюм. Піджак надто широкий для її плечей, і взагалі фасон невигідний для її худорлявої статури. Але вона змінилася. Колись ця квадратна щелепа надавала впевненого вигляду. Її обличчя не було красивим, але привертало увагу, бо в очах світився нестримний розум. Тепер вигляд у неї знесилений і стурбований. Вона схудла. Я бачу нові тіні в неї на обличчі, у западинах під вилицями.