Тесс Герритсен - Асистент

— Тоді чому ви її обрали?

— Бо в школі на уроках домогосподарства в мене геть нічого не виходило.

Обоє розсміялися. Перший щирий сміх, який між ними пролунав.

— Насправді я хотіла бути копом з дванадцяти років.

— Чому?

— Копів усі поважають. Принаймні так здається дитині. Я хотіла посвідчення і зброю. Це речі, які змушували б людей звертати на мене увагу. Я не хотіла нидіти в якомусь офісі, мов сіра миша. Там я перетворилася б на невидимку. Коли тебе ніхто не чує і не бачить — це те саме, що живцем себе поховати. — Вона поставила лікоть на дверцята і похилила голову. — А зараз непогано було б стати непомітною.

« Принаймні Хірург не знав би мого імені » .

— Ви так кажете, наче шкодуєте про свій вибір.

Вона подумала про довгі безсонні ночі на кофеїні й адреналіні. Про зіткнення з найжорстокішими вчинками, на які здатні люди щодо собі подібних. Про Чоловіка-з-літака. Його справа лежала в неї на столі вічним нагадуванням про те, що люди смертні. І той чоловік, і сама вона. «У нас є мрії, — подумала Ріццолі, — і часом вони ведуть нас до того, чого ми й уявити не могли. Будинок на відлюдді й підвал, просякнутий запахом крові… Падіння з неба, без парашута, коли кінцівки теліпаються у потоках вітру… Але це наші мрії. І ми йдемо за ними».

— Ні, я не шкодую, — сказала нарешті вона. — Це моя робота. Те, що для мене важливо. Те, що мене бісить. Так, маю визнати, у цій роботі багато злості. Я не можу спокійно стояти й дивитися на тіло жертви, в мене просто планка падає. Я починаю їх захищати тоді, коли мені не байдуже до їхньої смерті. Можливо, коли зникне моя злість, треба буде мені полишити цю роботу.

— Не кожен має таке полум’я в грудях. — Він поглянув на неї. — Ніколи не бачив людини, яка б світилася так яскраво.

— Це не так уже й добре.

— Ні, запал — це добре.

— Навіть якщо ви от-от можете вигоріти?

— Ви так почуваєтеся?

— Іноді. — Вона поглянула на залите дощем вітрове скло. — Мені було б краще стати такою, як ви.

Він не відповів. Ріццолі подумала, що могла його скривдити — адже вона немовби натякнула, що він холодний і позбавлений емоцій. Однак саме таким вона його бачила — чоловіком у сірому костюмі. Протягом багатьох тижнів він збивав її з пантелику, і тепер вона у своєму роздратуванні намагалася його зачепити, викликати бодай якусь реакцію, нехай навіть агресивну. Щоб просто побачити, чи він здатний щось відчувати. Його неприступність була викликом.

Однак саме через такі виклики жінки виставляють себе на посміховисько.

Коли він нарешті зупинився перед готелем «Вотерґейт», вона підготувала впевнені й доречні прощальні слова:

— Дякую, що підвезли і розкрили таємниці. — Вона відчинила дверцята, і в салон увірвалося тепле вологе повітря. — До зустрічі в Бостоні.

— Джейн?

— Що?

— Між нами більше не буде жодного секрету. Якщо я щось кажу, я справді саме це хочу сказати, гаразд?

— Якщо бажаєте.

— Ви мені не вірите?

— А це має значення?

— Так. Для мене це має велике значення, — тихо промовив він.

Вона сіла непорушно, а пульс раптом пришвидшився. Її погляд метнувся до нього. Вони так давно приховували одне від одного безліч секретів, що ніхто з них уже не знав, як прочитати правду в очах іншого. Тієї миті могли пролунати будь-які слова. Могло трапитися що завгодно. Ніхто не насмілювався поворухнутися — перша помилка.

До її дверцят наблизилася якась тінь.

— Вітаємо у «Вотерґейті», мем! Вам допомогти з багажем?

Ошелешеній Ріццолі всміхався швейцар. Він побачив, як відчинилися її дверцята, і подумав, що вона виходить.

— Дякую, я вже заселилася, — сказала вона й поглянула на Діна.

Але та мить уже минула. Швейцар стояв поруч і чекав, коли вона вийде з машини. І вона вийшла.

Помахала рукою. Так вони попрощалися. Вона увійшла у вестибюль, озирнувшись лише на мить. Його машина проїхала під навісом і зникла за пеленою дощу.

У ліфті вона зіперлася на стінку, заплющивши очі й картаючи себе за кожну емоцію, яку могла виставити на огляд. За всі дурниці, які могла бовкнути в машині. Дійшовши до кімнати, Ріццолі відчувала непереборне бажання виселитися з готелю і повернутися в Бостон. Вона не сумнівалася, що цього вечора ще встигне сісти на якийсь літак. Або на поїзд — їй завжди подобалися поїзди.

Вона поспішала втекти, залишити позаду Вашинґтон і пережитий тут сором.

Відкривши валізу, Ріццолі почала пакувати речі. З собою вона взяла дуже мало, тому зараз швидко витягнула запасну сорочку і штани з ванної, де лишила була їх, кинула одяг на кобуру з пістолетом, а зубну щітку і гребінець — до косметички. Застебнула валізу і вже котила її до дверей, аж тут хтось постукав.