Тесс Герритсен - Двійник

«Ти мариш, Метті».

Вона міцно заплющила очі від болю, що, здавалося, розітнув їй груди й затиснув серце в жорстокому кулаці.

«Ти знаєш, що він тебе не любить. Уже кілька місяців це знаєш».

Огорнувши руками живіт, вона обійняла і себе, і маля. Зіщулившись у куточку своєї в’язниці, жінка більше не могла відгороджуватися від правди. Згадала, з якою огидою він дивився на її живіт, коли вона якось ввечері вийшла з душу. Або ті вечори, коли вона підходила, щоб поцілувати його в шию, а він відганяв її. Чи ту вечірку в домі Евереттів, два місяці тому, коли вона його загубила, а потім знайшла в альтанці на задньому дворі — він фліртував із Джен Гокмайстер. Були натяки, стільки натяків, які вона ігнорувала, бо вірила у справжнє кохання. Вірила з того самого дня, коли її познайомили з Двейном Первісом на вечірці на честь дня народження, і вона знала, що він для неї саме той, попри деякі моменти, які мали б її збентежити. Попри те, що коли вони зустрічалися, кожен платив за себе, чи те, що проходячи повз дзеркало, він не міг не зупинитися, самозакохано поправляючи зачіску. Дрібниці не мали особливого значення, бо ж їх звела разом любов. Так вона собі казала — красива брехня, яка могла стосуватися іншого роману, можливо, роману, який вона бачила десь у кіно, але не її стосунків. Не її життя.

Її життям було ось це. Замкнена в ящику, чекає на викуп від чоловіка, який не хоче її повернення.

Метті подумала про справжнього Двейна, а не вигаданого, який сидить на кухні й читає записку про викуп. «У нас твоя дружина. Якщо не заплатиш мільйон доларів … »

Ні, то забагато. Жоден нормальний викрадач стільки не вимагатиме. Скільки сьогодні просять за дружин? Сто тисяч доларів звучить реальніше. Та й навіть так Двейн не поспішатиме. Зважить усі свої активи. Бехи, будинок. Скільки коштує дружина?

«Якщо ти мене любиш, якщо хоч колись мене любив, ти заплатиш. Будь ласка, будь ласка, заплати».

Жінка лягла на підлогу, охопивши себе руками, і поринула у відчай. У свій власний ящик, темніший і глибший за будь-яку в’язницю, в яку її могли б запхати.

— Жіночко. Жіночко.

Метті заклякла, почавши схлипувати, не певна, чи цей шепіт був справжній. Ну от, їй уже вчуваються голоси. Вона божеволіє.

— Скажіть що-небудь, жіночко.

Вона увімкнула ліхтарик, спрямувала промінь угору. Звідти й лунав голос — із вентиляції.

— Ви мене чуєте?

Голос був чоловічий — низький, медоточивий.

— Хто ви? — запитала вона.

— Ви їжу знайшли?

— Хто ви ?

— Обережніше з нею, вам мусить вистачити.

— Мій чоловік вам заплатить, я знаю. Будь ласка, випустіть мене звідси!

— Вам ніде не болить?

— Що?

— Не болить?

— Я просто хочу вийти! Випустіть мене!

— Коли час прийде.

— Скільки ви мене тут протримаєте? Коли ви мене випустите?

— Пізніше.

— Що ви хочете сказати?

Мовчання.

— Агов! Агов , містере! Скажіть моєму чоловікові, що я жива. Скажіть, що він мусить вам заплатити!

Зарипіли віддаляючись кроки.

— Не йдіть! — заверещала Метті. — Випустіть мене!

Почала гатити по стелі, волаючи:

— Ви маєте мене випустити !

Кроків більше не було чути. Жінка дивилася на ґрати. «Він сказав, що повернеться, — думала вона. — Він повернеться завтра. Двейн йому заплатить, і він мене випустить».

Тоді вона дещо збагнула. Двейн . Голос із вентиляції і словом не згадав її чоловіка.

Джейн Ріццолі кермувала, як годиться справжній мешканці Бостона: не вагаючись, натискала на клаксон, віртуозно маневрувала дорогою до магістралі серед припаркованих у два ряди автівок. Вагітність не зробила її м’якшою, навпаки, вона ще нетерплячіше реагувала на те, що інші автомобілі наче змовилися затримувати її на кожному перехресті.

— Навіть не знаю, док, — мовила вона, постукуючи пальцями по керму, поки на табло світлофора змінювалися червоні цифри. — Це подіє вам на голову. Ну от для чого вам з нею зустрічатися?

— Принаймні я знатиму, хто моя мати така.

— Ви знаєте її ім’я. Знаєте її злочин. Невже цього не досить?

— Не досить.

За ними заволав клаксон. Загорілося зелене світло.

— Мудило, — сказала Ріццолі та з ревінням помчала через перехрестя.

Вони рушили магістраллю на захід до Фремінґема, «Субару» Ріццолі здавався карликом серед загрозливого конвою фур та позашляховиків. Усього лише два дні на тихих дорогах Мена, і повернення на переповнене шосе шокувало Мору: одна дрібна помилка, мить неуважності — ось і все, що відділяло життя від смерті. Її бентежило те, як швидко й безстрашно їздила Ріццолі, — сама вона ніколи не ризикувала, мала найбезпечніше авто, подвійні повітряні подушки, ніколи не дозволяла стрілці рівня пального падати нижче чверті, і тепер було непросто віддати контроль у чужі руки. Особливо коли двотонні вантажівки ревли в кількох дюймах від її вікна.