Тесс Герритсен - Двійник

— Чужинцям на це потрібен час.

Чужинка. Саме так вона й почувалася щодня. Дивилася, як копи поплескують один одного по спині. Чула, як вони розмовляють про барбекю та софтбольні матчі, на які її ніколи не запросять, бо вона не одна з них, не коп. Професія стала стіною, яка відрізала її від них. А колеги-судмедексперти всі були одружені і теж не знали, що з нею робити. Привабливі розлучені жінки були незручні, бентежні. Чи то загроза, чи то спокуса, з якою ніхто не хотів мати справу.

— То що привело вас до Бостона? — запитав Баллард.

— Гадаю, мені треба було щось змінити в житті.

— Кар’єрні питання?

— Ні, не вони. Мені було доволі затишно в медичній школі — я трудилася патологоанатомом в університетській лікарні. До того ж мала змогу попрацювати з блискучими молодими ординаторами та студентами.

— Якщо не робота, то причиною має бути особисте життя.

Вона опустила очі на стіл, на залишки вечері.

— Угадали.

— І тут ви скажете мені не лізти не в свої справи.

— Я розлучилася, от і все.

— Хочете про це поговорити?

Мора знизала плечима.

— Що тут скажеш? Віктор був яскравий, неймовірно харизматичний…

— Ого, я вже заздрю.

— Але важко бути заміжньою за таким. Надто велика напруга. Вигоряєш так швидко, що зрештою лишаєшся знесиленою. І він… — вона замовкла.

— Що?

Жінка потягнулася за пивом. Не поспішаючи ковтнула, тоді відставила пляшку.

— Він був не до кінця чесний зі мною, — сказала вона. — От і все.

Вона знала, що Ріку хочеться дізнатися більше, але він розчув цю нотку остаточності в її голосі. «Далі не заходити» . Підвівся й пішов до холодильника, узяти ще пива. Відкоркував пляшки, передав одну їй.

— Якщо будемо говорити про колишніх, — сказав він, — нам знадобиться значно більше пива.

— Тоді не будемо. Якщо це болить.

— Може, болить саме тоді, як не говорити про це.

— Ніхто не хоче слухати про моє розлучення.

Він сів навпроти неї і перехопив її погляд.

— Я хочу.

Мора подумала, що ніхто ніколи так не зосереджувався на ній, і не могла відвести очі. Збагнула, що глибоко дихає, вбираючи запах дощу і густий тваринний аромат розплавленого масла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Біляві пасма у волоссі. Шрам на підборідді — тоненьку білу лінію під губою. Надщерблений передній зуб. «Я щойно зустрілася з цим чоловіком, — подумала вона, — але він дивиться на мене так, наче знає все життя». Десь далеко задзвонив її телефон, але відповідати вона не хотіла, тож він дзвонив, поки не замовк. Це було не схоже на Мору — не брати слухавку, але сьогодні все було інакше. Вона була інакша. Безтурботна. Жінка, яка ігнорує свій телефон і їсть голими руками.

Жінка, яка може переспати з чоловіком, якого ледве знає.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу наполегливість дзвінка нарешті привернула її увагу. Більше не можна було його ігнорувати. Мора нерішуче підвелася.

— Здається, треба відповісти.

Поки вона дійшла до спальні, телефон знову замовк. Вона набрала голосову пошту й почула два різних повідомлення, обидва від Ріццолі.

— Док, треба поговорити. Передзвоніть.

Голос на другому повідомленні звучав буркотливіше.

— Це знову я. Чому не відповідаєте?

Мора сіла на ліжко. Дивлячись на матрац, не могла не думати про те, що він достатньо широкий для двох. Зусиллям волі викинула цю думку з голови, глибоко вдихнула й набрала номер Ріццолі.

— Де ви? — вимогливо запитала Ріццолі.

— Досі у Фокс Гарбор. Вибачте, не встигла вчасно взяти слухавку.

— Ви там бачилися з Баллардом?

— Так, ми щойно повечеряли. Звідки ви знаєте, що він тут?

— Бо вчора він телефонував мені й питав, куди ви поділися. Було схоже, що він може рушити за вами.

— Він в іншій кімнаті. Покликати його?

— Ні, я хотіла поговорити з вами. — Ріццолі помовчала. — Я сьогодні їздила до Теренса Ван Ґейтса.

Різка зміна теми була для Мори наче удар батогом.

— Що? — спантеличено запитала вона.

— Ван Ґейтс. Ви мені казали, що саме він…

— Так, я знаю, хто він. Що він вам розповів?

— Дещо цікаве. Про всиновлення.

— Він говорив з вами про нього?

— Так. Просто диво, як люди, буває, розкриваються, якщо махнути перед ними значком. Він розповів, що кілька місяців тому ваша сестра приїздила до нього. Як і ви, вона намагалася знайти свою рідну матір. Він відбрехався від неї так само, як і від вас. Документи запечатано, мати хотіла конфіденційності, бла-бла-бла. Тому вона повернулася, захопивши з собою друга, який зрештою переконав Ван Ґейтса в тому, що в його ж власних інтересах повідомити їм ім’я матері.