Тесс Герритсен - Двійник

Поки вони дійшли до бульдозера, закоти її брюк уже стали брудними. Сонце поблискувало на битому склі. Старий трояндовий кущ лежав догори корінням, помираючи на спеці.

— Ось воно, — показав Мітч.

Навіть до того, як зігнутись, приглядаючись, Мора вже знала, що саме там покоїться. Вона нічого не торкалася, тільки присіла ближче, угрузнувши в перекопану землю. Щойно відкрита всім стихіям, бліда кістка просвічувала крізь кірку ґрунту. Жінка почула каркання над головою, підняла очі й побачила темні привиди ворон у гіллі. «Вони теж знають, що це таке» .

— Що скажете? — спитав Ґрешем.

— Клубова кістка.

— Яка?

— Ось ця.

Мора показала на собі, там, де таз виступав під слаксами. Усе це раптово нагадало їй про те, що під шкірою, під м’язами, вона теж — не більше ніж скелет. Каркасна конструкція з дірчастого кальцію та фосфору, яка залишиться ще надовго після того, як згниє плоть.

— Людська, — сказала вона.

Усі замовкли. Єдиний звук серед цього яскравого червневого дня видавали ворони, що зібралися зграєю в деревах над ними, наче чорні плоди на гілках. Вони дивилися вниз на людей моторошно розумними очима, а каркання перетворилося на оглушливий хор. Тоді, наче за командою, птахи раптово замовкли.

— Що ви знаєте про це місце? — запитала Мора водія бульдозера. — Що тут було раніше?

— Тут були старі кам’яні стіни, — відповів Мітч. — Фундамент будинку. Ми перевезли все каміння сюди, раптом комусь знадобиться.

Він указав на купу валунів скраю ділянки.

— Нічого незвичайного. Якщо піти гуляти лісом, багато таких фундаментів можна знайти. Раніше на всьому узбережжі були вівчарські ферми. Тепер уже нема.

— То це може бути старе поховання, — припустив Баллард.

— Але ця кістка лежить саме там, де була одна зі стін, — сказав Мітч. — Навряд чи комусь захочеться поховати стару добру матусю так близько до дому. Гадаю, це до нещастя.

— Бувало, вірили, що це, навпаки, приносить удачу, — сказала Мора.

— Що?

— У старі часи вважалося, що немовля, поховане живцем під наріжним каменем, захищає будинок.

Мітч витріщився на неї. У погляді так і читалося: «Та хто ви, збіса, така?»

— Я просто хочу сказати, що практики поховання змінюються з плином століть, — пояснила Мора. — Це цілком може бути стара могила.

Угорі голосно забили крила. Ворони одночасно здійнялися з дерев, небо заповнилося пір’ям. Мора дивилася на них: така кількість чорних крил, що піднімалися разом, немов за командою, нервувала її.

— Дивина, — мовив Ґрешем.

Жінка підвелася, подивилася на дерева. Згадала вранішній гамір від бульдозера і те, яким близьким він здавався.

— У якому напрямку звідси будинок? Той, де я сьогодні ночувала? — запитала вона.

Ґрешем глянув на сонце, щоб зорієнтуватися, тоді показав пальцем.

— Там. Ви саме туди дивитеся.

— І далеко?

— Он за тими деревами. Можна пішки дійти.

Судово-медичний експерт штату Мен прибув з Огасти за півтори години. Коли чоловік у білому тюрбані з охайно підстриженою бородою вийшов із авто зі своїм спорядженням у руках, Мора одразу впізнала його. Вони з доктором Дальджітом Сінгхом познайомилися на минулорічній конференції патологоанатомів і вечеряли разом у лютому, коли він приїздив до Бостона на регіональну нараду із судової медицини. Він був невисокий, однак повна гідності манера триматися і традиційний сикхський головний убір створювали враження більшої величі, ніж насправді. Мору завжди вражала його спокійна компетентна поведінка. І його очі — карі, імлисті, з найдовшими віями, що їх вона коли-небудь бачила у чоловіка.

Вони потиснули руки — тепле привітання двох колег, які щиро симпатизують одне одному.

— То що ви тут робите, Моро? У Бостоні роботи бракує? Вирішили красти мої справи?

— Просто вихідні перетворилися на будні.

— Уже бачили рештки?

Жінка кивнула, усмішка збігла з лиця.

— Лівий клубовий гребінь, частково заритий. Ми його ще не торкалися, я знала, що ви захочете побачити його на місці.

— Інших кісток немає?

— Поки ні.

— Що ж…

Він подивився на розчищену ділянку, наче готуючись до походу крізь багно. Мора помітила, що він підготувався, правильно обрав взуття: чоботи з каталогу «Л.Л. Бін» здавалися зовсім новенькими, готовими до першого випробування брудом.

— Подивимося, що знайшов бульдозер.

Була саме передобідня пора, така спекотна й волога, що обличчя Дальджіта швидко вкрилося потом. Поки вони перетинали просіку, навколо дзижчала комашва, користуючись із новоприбулої здобичі. Детективи Корсо та Єйтс із поліції штату Мен приїхали за двадцять хвилин до нього і вже міряли кроками галявину разом із Баллардом та Ґрешемом.