Тесс Герритсен - Двійник

— Моро? — Раптом поряд із нею опинився Дальджіт; вона й не почула, як він підійшов. — У нас цікава проблема.

— Яка проблема?

— Ходіть подивіться на ту клубову кістку.

Мора поволі підвелася, тепер почуваючись упевненіше, у голові проясніло. Ковток води й хвилинка в затінку відкрили в неї друге дихання. Вони з Баллардом пішли слідом за Дальджітом до кістки, і вона побачила, що її колега вже розчистив ще шмат землі, відкривши інші тазові кістки.

— З цього боку я дістався до крижів, — мовив він. — Так що видно вихід із тазу і сідничний горб, отут.

Вона присіла біля нього. Нічого не говорила, тільки дивилася на кістку.

— То в чому проблема? — запитав Баллард.

— Треба відкопати решту, — мовила Мора й подивилася на Дальджіта. — Маєте ще одну лопатку?

Він передав їй інструмент; здавалося, у неї в руці знову ручка скальпеля. Раптом Мора опинилася у вирі роботи, з усіма її похмурими подробицями. Стоячи пліч-о-пліч на колінах, з лопатками в руках, вони з Дальджітом розгрібали кам’янисту землю. Кості були оповиті корінням дерев, яке приковувало їх до могили, і для того, щоб вивільнити таз, довелося розрізати плутанину коренів. Що глибше вони закопувалися, то швидше билося її серце. Шукачі скарбів могли копати заради золота, вона ж — заради таємниць. Заради відповідей, які може дати тільки могила. З кожною лопаткою землі, яку вони відгрібали вбік, таз ставав усе виднішим. Вони працювали, наче в лихоманці, занурюючись усе глибше.

Коли нарешті перед ними опинився повністю відкритий таз, обидва були надто ошелешені, аби щось сказати.

Мора підвелася й підійшла до черепа, що досі лежав на пластиковому простирадлі. Ставши на коліна, зняла рукавички й провела голими пальцями по очній ямці, відчула різкий вигин надочної дуги. Тоді перевернула череп, щоб оглянути потиличний виступ.

Щось не складалося.

Вона присіла, не встаючи з колін. У цій в’їдливій спеці її блузка просочилася потом. На прогалині тихо, чутно тільки дзижчання комах. З усіх боків височіли дерева, охороняючи це потайне місце. Дивлячись на непробивну зелену стіну, вона відчувала, що на неї теж звідти дивляться очі, наче сам ліс спостерігає за нею. Чекає на її наступний крок.

— Що таке, докторе Айлс?

Вона підняла очі на детектива Корсо.

— У нас проблема. Цей череп…

— Що з ним?

— Бачите ці важкі дуги над очними ямками? Гляньте сюди, на основу черепа. Якщо провести тут пальцем, відчуєте, що там є ґуля. Називається потиличним виступом.

— І що?

— До нього кріпляться потиличні зв’язки, які сполучають м’язи заднього боку шиї із черепом. Те, який помітний цей виступ, говорить про потужні м’язи цієї людини. Це майже напевно чоловічий череп.

— І в чому проблема?

— Знайдений таз належить жінці.

Корсо дивився на неї. Тоді розвернувся на доктора Сінгха.

— Я повністю згоден із доктором Айлс, — сказав Дальджіт.

— Але це значить…

— Що у нас тут рештки двох окремих людей, — сказала Мора. — Чоловіка та жінки.

Вона підвелася, зустріла погляд Корсо.

— Питання в тому, скільки ще людей тут поховано?

На мить Корсо здавався надто переляканим, щоб відповісти. Тоді він обернувся й повільно обвів поглядом просіку, наче бачив її вперше.

— Шефе Ґрешем, — мовив він. — Нам знадобляться волонтери. Багато. Копи, пожежники. Я викличу команду з Огасти, але її не вистачить. Не на наші потреби.

— Про скількох людей ідеться?

— Скільки буде потрібно, щоб розібратися з цією ділянкою. — Корсо дивився на дерева навколо них. — Ми прочешемо кожен квадратний дюйм цього місця. Просіки, лісу. Якщо тут поховано більше ніж двоє, я їх усіх знайду.

Джейн Ріццолі виросла в передмісті Ревере, яке від центру Бостона відділяє лише сам міст Тобін. Це був робочий район зі схожими на коробки будинками на маленьких ділянках, місце, де щороку четвертого липня на мангалах у задніх дворах сичали ковбаски, а на ґанках гордовито розвівалися американські прапори. Родина Ріццолі пережила і хороші часи, й погані, до яких зокрема входили ті кілька страшних місяців, коли Джейн було десять і батько втратив роботу. Вона була достатньо доросла, щоб відчути материн страх і ввібрати батьків злий відчай. Вони з братами знали, що це таке — жити на тонкій межі між комфортом та катастрофою, і хоча тепер у неї була цілком стабільна зарплатня, остаточно вгамувати шепіт дитячої непевності не вдавалося. Детектив завжди думала про себе як про дівчину з Ревере, яка виросла з мрією одного дня оселитися у великому будинку в заможнішому районі, де буде достатньо ванних кімнат, щоб не грюкати щоранку в двері, вимагаючи своєї черги в душі. У тому будинку обов’язково буде цегляний димохід, і подвійні вхідні двері, і латунний молоток на них. Дім, на який вона нині дивилася зі свого авто, мав усе це і навіть більше: латунний молоток, подвійні вхідні двері й не один, а два димоходи. Усе, про що вона мріяла.