Тесс Герритсен - Двійник

Він подивився на неї.

— Детектив Ріццолі. Вона сказала… — Отець Брофі помовчав. — Знаєш, я постійно отримую такі дзвінки від поліції. Смерть у родині, комусь потрібен священик. Я завжди готовий відповісти. Але цього разу… — Знову пауза. — Замкни всі двері, Моро. Я не хочу пережити ще одну таку ніч.

Жінка дивилася, як він вийшов з її дому, сів у своє авто. Не одразу завів двигун — хотів переконатися, що вона в безпеці.

Тож вона зачинила двері, замкнула їх.

У вікно вітальні Мора дивилася, як Деніел їде геть. На мить задивилася на порожнє узбіччя, раптом відчувши себе покинутою. Якби ж тільки можна було покликати його назад… І що сталося б тоді? Чого вона між ними хотіла? Їй подумалося, що деякі спокуси краще лишати там, де до них не дотягнешся. Мора ще раз просканувала порожню вулицю, тоді відійшла від вікна, свідома того, що її чудово видно на тлі освітленої вітальні. Вона закрила завіси й пройшлася кімнатами, перевіряючи замки та вікна. Зазвичай такої теплої червневої ночі вона лишила б вікно спальні відчиненим. Але сьогодні позамикала все й увімкнула кондиціонер.

Прокинулася дуже рано, тремтячи від холоду, що йшов із кондиціонера. Їй снився Париж, прогулянки під синім небом повз кошики, повні троянд та схожих на зірки лілей, тому вона не одразу згадала, де перебуває. «Більше не в Парижі, у своєму власному ліжку, — нарешті усвідомила Мора. — І сталося щось жахливе».

Була всього лиш п’ята ранку, але їй зовсім не спалося. Вона подумала: «У Парижі зараз уже одинадцята. Сяє сонце, і якби я була там, уже випила б другу чашку кави». Мора знала, що джетлаг [3] Джетлаг — синдром зміни часового поясу. наздожене її пізніше, що до обіду цей сплеск ранкової енергії зникне, але змусити себе заснути вона не могла.

Тож встала і вдяглася.

Вулиця перед будинком була такою, як і завжди. Небо запалили перші промені світанку. Мора дивилася, як умикається світло в сусідньому будинку. Містер Телушкін уставав рано, зазвичай їхав на роботу принаймні на годину раніше за неї, але цього ранку вона прокинулася перша й побачила свій район свіжим поглядом. Побачила, як через дорогу вмикаються автоматичні поливальниці, як вода із шипінням колами ллється на газон; як повз будинок проїздить на велосипеді розвізник газет у бейсболці задом наперед і «Бостон Ґлоуб» гупає об її ґанок. Вона подумала, що все начебто таке ж, як завжди, але це не так. «Смерть навідалася до мого району, і всі, хто тут живе, пам’ятатимуть про неї. Вони визиратимуть у вікна на узбіччя, де стояв «Форд Таурус», і здригатимуться від того, як близько вона підійшла».

З-за рогу вигулькнули фари, вулицею проїхало авто, уповільнившись біля її будинку. Патруль поліції Бруклайна.

«Ні, усе тепер інакше», — подумала вона, дивлячись, як віддаляється авто.

«Усе завжди інакше».

Мора приїхала на роботу раніше, ніж її секретарка. О шостій вона вже була за своїм столом, розбирала стос розшифровок надиктованих текстів та звітів з лабораторії, які зібралися у теці вхідних документів за тиждень паризької конференції. Вона подужала вже третину паперів, коли почула кроки й, піднявши голову, побачила у дверях Луїз.

— Ви тут, — пробелькотіла секретарка. Мора привітно всміхнулася їй.

— Bonjour [4] Добрий день ( фр .). ! Я подумала, що слід узятися за папери якомога раніше.

Луїз подивилася на неї, тоді увійшла до кімнати й опустилася на стілець перед столом Мори, неначе раптом так втомилася, що несила було втриматися на ногах. Їй було п’ятдесят, але Луїз завжди здавалася вдвічі витривалішою за Мору, яка була на десять років молодша. Однак цього ранку секретарка мала виснажений вигляд, її обличчя під флуоресцентними лампами здавалося худим та запалим.

— З вами все гаразд, докторе Айлс? — тихо запитала вона.

— Усе добре. Невеликий джетлаг.

— Я маю на увазі… після того, що сталося вчора. Детектив Фрост був такий упевнений, що це ви в тому авто…

Мора кивнула, її усмішка зів’яла.

— То було, як у «Зоні сутінків» [5] Телевізійний серіал, кожен епізод якого являє собою суміш фентезі, наукової фантастики, драми чи жаху; часто має страшну або несподівану розв’язку. , Луїз. Повернутися додому й побачити всі ті патрульні автівки біля мого дому.

— Це було жахливо. Ми всі думали… — Луїз ковтнула й опустила очі на свої коліна. — Я відчула таке полегшення, коли доктор Брістол мені зателефонував. Сказав, що це помилка.

Тиша обважніла від докору. Мора раптом збагнула, що це вона мала б зателефонувати своїй секретарці. Мала б зрозуміти, що це потрясіння для Луїз і вона хотіла б почути її голос. «Я так давно живу сама, ні до кого не прив’язана, — подумала вона, — що мені навіть не спало на думку, що у світі є люди, яким небайдуже, що може статися зі мною».