Стивен Кинг - Інститут

Він дізнався, що приховувати своє горе від доглядачів, лаборантів і лікарів неважко. Вони вже звикли мати справу з пригніченими дітьми. Та навіть глибоко нещасний, Люк час від часу згадував яскравий образ, який передав йому Ейвері: канарка, що вилітає з клітки.

Інколи його гіркий сон наяву пронизували сяйні уламки спогадів, які завжди з’являлися неочікувано: батько поливає його з садового шланга; батько робить штрафний кидок, обернувшись спиною до кошика, м’яч влучає, Люк кидається на батька, і вони вдвох, сміючись, падають на траву; мама несе до столу велетенський кекс із запаленими свічками на його дванадцятий день народження; мама обіймає його зі словами «Ти вже такий великий»; мама з татом танцюють, мов скажені, на кухні під пісню Ріанни «Pon de Replay». Чудові спогади, і вони жалили, мов кропива.

Коли Люк не думав про «вбите подружжя з Фалькон-Гайтс» і коли не бачив їх уві сні, то думав про клітку, в якій опинився, і про вільну пташку, якою мріяв стати. Це були єдині випадки, коли до нього поверталися колишня зосередженість і гострий розум. Люк помічав деталі, які начебто потверджували його враження, що Інститут працює за інерцією, мов ракета, яка вимкнула двигуни, досягши космічної швидкості. Наприклад, камери спостереження в бульбашках із чорного скла, які висіли на стелі в коридорі. Більшість були брудні, наче їх уже давно не чистили. Особливо це стосувалося безлюдного Західного крила житлового блоку. Певно, камери в тих плафонах ще працювали, але зображення вони передавали в кращому випадку нечітке. При цьому складалося враження, що Фред і його колеги-прибиральники (Морт, Конні й Джоуд) не отримували доручень їх чистити, а це означало, що тому, хто мав би слідкувати за цим коридором, затуманене зображення до сраки.

Люк гаяв дні, не висовуючись і не сперечаючись, роблячи все, як накажуть, та коли не залипав у себе в кімнаті, він перетворювався на одне суцільне вухо. Більша частина інформації, яку він чув, не мала ніякої користі, та попри те Люк вбирав усе поспіль. Всотував і зберігав у пам’яті. Наприклад, плітки. Про лікаря Еванса, який постійно бігав за лікаркою Річардсон і намагався зав’язати розмову, такий пиздоприбитий (фразочка від доглядальниці Норми), що навіть не розумів: Фелісія Річардсон і п’ятиметровою жердиною його не торкнеться. Або про Джо і двох інших доглядачів, Чеда й Ґері, які час від часу спускали жетони на винні коктейлі чи пляшечки з міцним лимонадом, що продавалися в торговельних автоматах у буфеті Східного крила. Інколи вони говорили про сім’ї або про пиятику в барі «Поза законом», де виступали музичні гурти. «Якщо це можна назвати музикою», — як сказала одна доглядачка на ім’я Шеррі в розмові з Ґледіс Фальшивою Посмішкою. Лаборанти й доглядачі чоловічої статі звали цей бар «Пиздодраконом», і розташований він був у містечку під назвою Деннісон-Рівер-Бенд. Люк не міг чітко вловити, на якій відстані розташовано це місто, але вважав, що миль за двадцять п’ять, максимум тридцять, бо працівники могли спокійно туди їздити у вільний час.

Люк подумки занотовував усі імена, які чув. Лікар Еванс був Джеймсом, лікар Гендрікс — Деном, Тоні мав прізвище Фіззале, Ґледіс — Гікон, Зік — Йонідіс. Якщо Люк колись звідси вибереться, якщо канарка вилетить із клітки, то він сподівався надати нічогенький список, коли свідчитиме проти цих падлюк на суді. Люк розумів, що ці мрії можуть ніколи не справдитись, але вони надавали йому сил жити далі.

Тепер, коли він коротав дні таким собі маленьким чемним хлоп’ятком, його почали ненадовго лишати на самоті на поверсі «С», завжди при цьому наказуючи сидіти нишком. Люк кивав, чекав, поки лаборант піде у своїх справах, а тоді і сам ішов. На підземних поверхах було багато камер, і їх тримали в чистоті, але ще жодного разу не врубилась ніяка сигналізація і до нього по коридору не мчали доглядачі, розмахуючи своїми шокерами. Двічі Люка перехопили за такими прогулянками і відвели назад у кабінет: в одному випадку насварили, а в другому дали попереджального потиличника.

Протягом одної експедиції (а він завжди старався виглядати знуджено, мов хлопчик, що без особливої мети бавить час перед черговим тестом чи просто повертається до себе в кімнату) Люк натрапив на скарб. У кабінеті МРТ, де того дня нікого не було, він помітив картку, якою запускали в дію ліфт. Краєчок визирав з-під комп’ютерного монітора. Люк пройшовся повз стіл, підібрав її і, зазираючи в трубу МРТ-апарата, сховав до себе в кишеню. Він майже наготувався, що картка почне волати «Крадій, крадій!», щойно він вийде з кабінету. Як та чарівна арфа, яку Джек украв у велетня в казці про бобове дерево. Але нічого не відбулося, ані тоді, ані потім. Хіба вони не слідкували за своїми картками? Вочевидь, що ні. А може, строк дії скінчився, і картка стала непотрібною, як електронні ключі в готелях, що з них після від’їзду гостей стирається інформація.