Стивен Кинг - Інститут

— Навпаки, — відповів шериф Джон. — Ви добре виконуєте свою роботу. Та затія з банером видавалася мені безглуздою, але мушу визнати, я помилявся, а ви були праві. У будь-якому разі я ніколи особливо не переймався тими нічними перегонами чи людьми, які скаржаться, що ми надто ліниві й ніяк не покладемо цьому край. Зауважте, це ті самі люди, які з року в рік голосують за зменшення фінансування правоохоронних органів. Найбільше мене хвилювало місиво, яке нам доводиться розчищати, коли один із тих марафонців врізається в дерево чи телефонний стовп. Погано, якщо помре, але є й такі, що не приходять в норму після тої єдиної ночі дурнуватих катавасій… Я інколи думаю, що це набагато гірше. Однак червень цього року минув непогано. Навіть краще за непогано. Може, то просто виняток із правил, але я так не вважаю. Я вважаю, що це завдяки банеру. Передайте Енні, що вона, напевно, врятувала кілька життів, і коли прийдуть морози, то вона може ночувати в нас в одній із камер, якщо схоче.

— Передам, — відповів Тім. — А якщо ви запасетесь кількома банками «Віклз», то вона стане тут частою гостею.

Шериф Джон відкинувся на спинку крісла, і воно видало стогін — аж розпачливий.

— Коли я казав, що для посади нічного патрульного у вас занадто висока кваліфікація, то й половини правди не знав. Ми за вами сумуватимемо, коли ви переїдете в Нью-Йорк.

— Я нікуди не поспішаю, — відказав Тім.

Єдиним закладом у місті, що працював цілодобово, був мінімаркет «Зоуніз», розташований біля складського комплексу. На додачу до пива, содової та чипсів там продавалося небрендове пальне під назвою «Горючий Зоуні». Двоє красивих сомалійських братів, Абсіміл і Ґутаал Добіра, по черзі стояли за касою в нічну зміну, що тривала з півночі до восьмої ранку. Однієї спекотної, мов чавунна пательня, ночі в середині липня Тім вправлявся собі з крейдою й вистукував двері на західному кінці Мейн-стріт, коли почув із боку «Зоуніз» якийсь ляск. Не дуже гучний, але Тім умів розпізнати постріл на слух. За ляском пролунав крик чи то від злості, чи то від болю, а потім — звук, із яким б’ється скло.

Тім пустився бігти; табельний годинник хлопав по стегну, рука машинально намацувала руків’я пістолета, якого там не було. Він побачив автівку, припарковану біля бензинових колонок, а коли наблизився до мінімаркету, то помітив, як звідти прожогом вискочили двоє молодиків. Один стискав у руці жменю, судячи з усього, готівки. Тім стрімко опустився на коліно і простежив, як вони сіли в тачку і з гуркотом подалися геть, пустивши з-під шин хмарки сизого диму, що піднявся від масних плям на асфальті. Тім зняв із пояса рацію.

— Відділок, це Тім. Хто там є, відгукніться.

На зв’язок вийшла Венді Ґалліксон, голос у неї був сон­ний і приглушений.

— Чого тобі, Тіме?

— Ситуація два-одинадцять у «Зоуніз». Був постріл.

Від цих слів вона прокинулася.

— Господи, пограбування? Я зараз же приї…

— Ні, слухай мене. Двоє зловмисників чоловічої статі, білі, юнаки років по двадцять. На малолітражці. Може, «шевроле круз», колір під флуоресцентними лампами заправки не розрізниш, але останньої моделі, номери Північної Кароліни, починаються на WTB-9, останні символи не розгледів. Донеси це до патрульних і до поліції штату, перш ніж робити щось інше!

— Що…

Тім натиснув кнопку відбою, почепив рацію назад на пояс і бігцем пустився до «Зоуніз».

Скляна вітрина на прилавку була розбита, касовий апарат — відчинений. Один із братів Добіра лежав на боці в калюжі крові, і кров текла й далі. Він хапав ротом повітря, кожен вдих закінчувався свистом. Тім опустився перед ним на коліна.

— Доведеться перевернути вас на спину, містере Добіра.

— Прошу, не треба… болить…

Тім не сумнівався, що болить, але мусив оглянути поранення. Куля продірявила верхній правий бік фірмового синього халата «Зоуніз», який тепер ставав брудно-пурпуровим від крові. Кров лилася з рота Добіра, просякала йому борідку. Він кашлянув, і дрібні бризки зросили Тімові обличчя й окуляри.

Тім знову схопився за рацію і зрадів, що Ґалліксон досі на місці.

— Венді, потрібна швидка. Щоб вони сюди за рекордний час із Даннінга встигли. Один із братів Добіра поранений, здається, куля пробила легеню.

Вона прийняла інформацію, потім почала ставити питання. Тім урвав зв’язок, впустив рацію на підлогу і стягнув із себе футболку. Притис її до дірки в грудях чоловіка.

— Потримайте її кілька секунд, містере Добіра.