Джин Филлипс - Королівство жахів

Звук гелікоптера розтанув, і став чутний інший звук. Вона довго дослухалася до гуркоту вертолітного двигуна, не бажаючи, щоб він зник. Але зрештою мусила перестати чути його, бо інший звук став набагато гучнішим.

Десь заплакало немовля.

Немовля.

Вона спочатку не повірила своїм вухам, але потім це квиління лише стало голоснішим, і вона знала — ніщо не може його пояснити. Воно не звучало як плач реальної дитини, він був хрипкий і носовий, більше схожий на плач ляльки, який лунає, коли натискають їй на живіт.

Але вона знала, це не лялька.

Побачила рух по той бік паркану, поблизу бамбука. Спочатку це було лише зміщення у темряві, яке не дуже відрізнялося від нахиленого дерева, але потім там виокремилася постать, і та постать була жінкою з довгим волоссям, яке маяло на вітрі. Її руки були притиснуті до грудей, коли вона невпевнено переступала ногами. Жінка була схожа на тінь, а в широкому обхваті її руки або не було нічого, або міг бути великий светр, або й сумочка.

Але плач робив усе очевидним. Те, що жінка притискала до себе, було не сумочкою.

— Я чую плач немовляти, — сказав Лінкольн.

— Цссс, — сказала мати. — Сиди тихо.

— Звідки тут взялося немовля?

Джоан спостерігала, як жінка рухалася понад лінією бамбука, і їй здалося, вона щось бубонить, але то міг бути лише посвист вітру. Вона припустила, що жінка намагалася заспокоїти немовля, бо вона робила всі ті маленькі рухи, які супроводжують заспокоєння — навіть трохи підстрибуючи при ході. Хитаючи станом, погладжуючи рукою те, що мало бути кучерявою голівкою. Але немовля не заспокоювалося, хоч його плач ставав приглушенішим, не таким пронизливим, як він був, і Джоан знала, що мати — безперечно ж, мати — притискала маленьке личко до свого плеча.

— Я його бачу! — заволав Лінкольн. — Онде воно.

Джоан затулила йому рот долонею. Його губи на її пальцях підсилили спогад її тіла — спогад, як то було притискати його до грудей, коли його ніжки компактно підгиналися, складки жиру ставали тугішими, голівка ховалася у згині її рук і дитина досконало прилаштовувалася навпроти неї, і їй добре запам’яталося, як вона намагалася погамувати плач.

Тепер він борюкався, намагаючись скинути її долоню зі своїх губів. Вона дозволила йому її скинути.

— Цссс, — промовила вона.

Іноді в таких випадках його рот лягав на її підборіддя, немов прилипав до нього. Вона гойдала його на руці впритул до тіла, обходячи навколо свого дому, й він хитався, наче втримуваний гумою.

— Благаю тебе…

Ці два слова пролунали в повітрі. Звичайно, жінка зверталася до своєї дитини, а не до когось іншого, хто міг би слухати її. В тих словах була паніка і ще багато чого.

— Що вони роблять? — запитав Лінкольн, нарешті відсапавшись.

— Намагаються заховатися, — сказала вона йому на вухо. — Як і ми.

Мати з дитиною була за тридцять або сорок футів від того місця, де принишкли Джоан та Лінкольн. Джоан могла б легко гукнути їх. Могла сказати жінці, що озброєні чоловіки, мабуть, ще зовсім близько. Могла б остерегти її, щоб вона залишалася зовні й не ступала ногою в жоден з вольєрів, бо ті чоловіки там полюють. Вона могла б розділити з нею цю схованку, що захищена й безпечна краще, ніж будь-яке інше місце в зоопарку. Вона вже врятувала її з Лінкольном.

Але немовля волало надто гучно.

Якщо вона обізветься, то жінка, безперечно, захоче посидіти з нею. Захоче розділити з нею комфорт.

Але немовля волало надто гучно.

Якби жінка з немовлям попросила допомоги, то хто посмів би відмовити їй?

Коли Джоан бачила жінок з немовлятами, вона їм заздрила, мріяла відчути ту вагу, яку вони відчувають на своїх руках, хотіла нахилитися над немовлям чужої жінки, понюхати його голівку й доторкнутися пальцем до його долоньки, бо вона любила відчувати маленьке тіло притуленим до свого тіла й міркувала, чи не сказати Полу, що вона хоче народити другу дитину, хоч вони дійшли думки, що досить і одної. Коли вона бачила жінку, яка обхопила руками немовля, її опановувало пристрасне бажання.

Мати дитину, в якої шкіра на голівці схожа на косметичний папір. Маленький ротик просить їсти. Ручки совгаються по подушці.

Але вона не покликала ту жінку. Не сказала їй жодного слова.

Натомість дивилася, як темна постать жінки просувалася повз бамбук, весь час хитаючись. Немовля не затихло. І незабаром і постать, і плач зникли, й вона та Лінкольн знову залишилися самі-одні.

— Мамо, я хочу на горщик.