Джин Филлипс - Королівство жахів

Бувають часи, коли вона анітрохи не може вплинути на нього. Але іноді він схожий на кімнату, яку вона знає так добре, що може пересуватися по ній у темряві.

— Мої ступні не люблять бруду, — сказав він.

— Я знаю.

Він підійшов точно до бур’янів, на які вона показала, й почав спускати штанці, не доторкаючись до черевиків. Коли він почав пісяти, звук струменя, який бризкав на бур’ян, здавалося, ніколи не закінчиться, й вона на хвилину засумнівалася, чи мала вона рацію, сказавши йому, що ніякого шуму не буде. Але зрештою він закінчив і був стурбований тепер тим, що кілька крапель упало йому на черевики, але вона сказала йому не перейматися й дістала йому із сумки вологу серветку, щоб він витер нею ті краплі.

— Мамо?

— Чого тобі?

— Я не хочу більше тут залишатися.

— Я знаю, любчику. Але витри свої долоньки.

Лінкольн дивився вниз на мокру серветку, тримаючи її між двома пальцями й не рухаючись.

Вона вдивлялася в темряву, приваблена кількома точками ілюмінації: світло від найближчого стовпа з ліхтарем, слабше світло з протилежного боку дерев — місяць у небі. Вона подивилася вниз на свою мобілку. Темрява змінила речі: вона це знала. Вона завжди дослухалася до звуків від свого телефона, але від нього було й світло. Світло стало тепер рідкісною й помітною річчю. Звичайно ж, мають бути якісь новини. У певному розумінні вона ризикує більше, не дивлячись на телефон. Вона охопила мобілку долонями, і, коли її ввімкнула, світло стало інтенсивнішим і ніби знайомішим. Весь світ помістився в маленькому, акуратному прямокутнику.

Вона низько нахилилася над телефоном. Коли вона перейшла на адресу www.wbta.com, то побачила ті самі два короткі абзаци. Подивилася на ще один сайт місцевих новин і не знайшла там нічого. У неї промайнула думка поглянути на СNN, але там вона побачила тільки фотографію входу в зоопарк — надто досконалий піар-знімок. Головна новина була подана в куточку фото, де було написано: «Припускаємо активну ситуацію зі стріляниною в Бельвільському зоопарку, повідомляють, що там узято заручників».

Вона відчула вологий дотик серветки до своєї литки.

— Я не хочу витирати своїх рук, — оголосив Лінкольн.

— Цссс. Говори пошепки. Мама дивиться інтернет.

— Я не хочу витирати своїх рук! — крикнув він, так гучно, що вона здригнулася.

— Тихше! — просичала вона, опустивши телефон у сумочку. — Не кричи! Вони почують тебе.

Він витріщився на неї, і вона протяжно зітхнула. Узяла його за невитерту руку й притягла до себе. Коли вона заговорила, її голос звучав уже спокійніше.

— Ти знаєш, ми повинні сидіти тихо, — прошепотіла вона. — І знаєш, що ми завжди миємо руки після того, як сходимо в туалет. Інакше ти можеш захворіти.

Навіть коли це сказала, вона не зрозуміла, навіщо вона сперечається з ним про гігієну.

Ситуація із заручниками.

Заручники.

— Я хочу захворіти, — сказав Лінкольн. — Мені подобається хворіти.

Вона повільно кивнула головою. Його голос знову став звучати гучніше. Вона закопалася у глибини своєї думки й знову зосередила всю увагу на ньому. Вона не могла звинувачувати його за потребу суперечити їй. Вони ховалися від чоловіків з рушницями в брудному закутні. Й до того ж пора було вечеряти, а його настрій пов’язаний з рівнем цукру в його крові, й голод цей рівень підвищує. Якщо вона не нагодує його, то він почне хникати, плакати, а можливо, й верещати.

— Тобі подобається хворіти? — запитала вона.

— Так, — виклично відповів він.

Надто голосно, надто голосно, надто голосно. Жах знову.

— Цссс, — тихо застерегла його вона. Делікатно й обережно. Ніби наливаючи в ложку мікстури від кашлю або розплутуючи ковтун у його волоссі — доторк має бути дуже обережним. — Хіба ти не знаєш, що Супермен ніколи не хворіє?

— Він може захворіти, якщо буде криптоніт, — відповів малий, і вона відчула тріумф, подібний до того, як їй видалося, що його відчув Едмунд Гілларі, коли дістався вершини Евересту.

— Зелений криптоніт, — пояснив Лінкольн. — Як у «Долі в трубі» або в «Скреґ — завойовник Землі».

— Мені подобається історія про Скреґа, — сказала вона.

Вона помітила зміну у виразі його обличчя навіть перед тим, як він підняв підборіддя й відхилив назад плечі. Йому захотілося сперечатися.

— Мені вона не подобається.

— Ні? А мені здавалося, вона дуже тобі подобається.

— Вона зовсім мені не подобається.

Вона не захотіла давати йому причини сперечатися з нею.

— Гаразд, — погодилася вона.