Джин Филлипс - Королівство жахів

— Якщо немає нікого… — сказав голос, який хотів, щоб його чули…

— Немає тварин.

— То це не означає…

— Тварин більше немає.

Того, що говорив гучно, вона уявляла, як людину з надмірною вагою, й припускала, що його голова надто велика для його тіла. Сорочка не заправлена в штани, пальці короткі й товсті. Різновид людини, яка відчуває, що вона не відповідає своєму призначенню й докладає зусиль, щоб відповідати, але робить тільки гірше.

Вона не уявляла їх собі арабами, хоч думала на цю тему, звичайно. Але вони не здалися їй терористами такого штибу. Їхні голоси звучали, як голоси молодих і огидних білих чоловіків — і вона не певна, що це робить їх більш чи менш небезпечними, аніж фанатики джихаду.

Вона почула, як відчинилися ще одні двері, ті, які вели до орангутангів. Почувся слабенький шум від Лінкольна, коли він повертав головою, певно, зараз він промовить її ім’я — «Мамо», слово, яке майже перетворилося на її ім’я — і вона тихо цитькає на нього, скуйовдивши йому волосся, й він не озивається, але вона замислюється, як довго триватиме його мовчання.

Його тенісний черевик впирався в її стегно.

Листок розгойдувався геть аж повільно на павутині, і їй хотілося, аби він зовсім перестав гойдатися, бо їй не подобався будь-який рух. Вона хоче, щоб усе залишалося нерухомим і не створювало ніякого звуку.

Їй хотілося, щоб уся сцена перетворилася на картину, де ніхто не зміг би ворухнутися.

— Ти ніколи не хотів би підстрелити лева? — запитав гучний голос. Важкий голос. — Не хотів би поїхати на сафарі? Я знаю, ти туди їздив.

— То був не лев.

— Ні, але що ж то було? Чорне, біле й волохате, й оті зуби на ньому. Та тварина не була мавпою.

«То був колобус», — подумала вона. Їй подобаються їхні білі бороди, й сумні очі, й те, як їхнє хутро густо затуляє їхні руки. Вони звисають зі своїх мотузів у кутовому вольєрі між лемурами й гібонами.

— Заткнися, — сказав майже хлопець з їхнього класу математики.

— Не зосталося жодного, — сказав гучний голос. — І серйозно, той хряк розпався навпіл, ти мусив би…

— Заткнися. Кілька ще є. Ходімо.

Вона помітила, як напружилися її м’язи, а тіло стало твердим, наче панцир. Вона знову зціпила зуби. Лінкольн щось вистукував своїми легенькими пальцями на її потилиці, але решта його тіла було нерухомим.

— Даремно ми принесли цю штуку, — роздратовано промовив спокійний голос. — Де виклик? Ти випускаєш тридцять куль водночас — де мистецтво?

— Ти мені заздриш? — запитав гучний голос.

Чому вони досі тут і розмовляють? Чому вони не вийдуть у двері, які вони відчинили сто років тому?

— Ти що, осліп, медовий пирожику? — сказав гучний голос, тепер набагато голосніше, так голосно, що в неї смикнулася голова. — Чи ти пацюк, що риється в гної? А може, ти сліпа риба, що нявкає, ніби кіт?

— Я не сліпий, — сказав спокійний голос уже без роздратування. Хоч він став звучати вже не як його голос. Він лунав повільніше й глибше. Так, наче він грав якусь роль. — Я думаю.

— Це нічого не змінює, медовий пирожику.

«Щось є в них дивне, — подумала вона. — Дивне в їхніх голосах. Дивне в цьому медовому пиріжку».

— Ти справді думаєш, що їх тут більше? — запитав гучний голос.

Він знову став звучати нормально, без жодних слідів розтягнутої вимови, яку вона чула в цьому голосі ще хвилину тому. Вона чекала, коли спокійний відповість, але він промовчав. Мовчанка видалася їй гіршою, ніж балачка. Чи не бачили вони зблиску її волосся, яке промайнуло над валунами? Чи вони не підняли рушниць і не націлили їх поверх паркану? Може, спокійний відповів кивком голови? Чи не стоять вони там, зашнуровуючи черевики або пригладжуючи своє волосся, стягнуте у кінський хвіст? Чи мають вони кінські хвости на головах, чи мають ножі і які вони є — гарні вони, чи дурні, чи божевільні й чи мають вони план, чи мають стратегію, схильні вони до самогубства чи до садизму, чого вони хочуть?

Хіба може вона щось знати? Вона не може навіть їх бачити. Ворог зовсім близько, й це її шанс щось з’ясувати — що завгодно — що допомогло б їй зрозуміти сенс усього цього, але вона має лише осколки інформації — мавп, медові пироги й математику — і жодні з них не тримаються купи.

Вона почула, як заскрипів дерев’яний настил під їхніми ногами.

— Ходімо, — сказав спокійний.

— Слухаюся, сер.

Обидва засміялися. Потім двері зачинилися, всмоктавши трохи повітря й створивши невеличке відлуння. Вона усвідомила, що вона зображує свист вітру біля Лінкольнового вуха. Вона не перестала свистіти, бо він спокійний, а вона не готова розмовляти з ним. Її руки обіймали його міцніше. Якби вона могла, то заморозила б їх обох на годину або дві, на день, навічно, на стільки часу, щоб він забув, як звучать людські голоси.