Джин Филлипс - Королівство жахів

Маргарет подумала про обличчя дочки, яка завжди здавалася втомленою, бо не хотіла накладати губної помади, коли виходила з дому.

Комар залетів до металевої клітки й загубився в темряві. Протягом тривалого часу вона не чула ніяких звуків. Те, що протягом якоїсь миті здавалося таким реальним, тепер видалося їй звичайною атакою паніки або проявами ранніх симптомів хвороби Альцгеймера чи пухлини мозку. Існувало безліч способів пояснити тупотіння кроків і далекий жіночий крик, схожий на зойк. Мабуть, це хуліганські витівки підлітків. Схоже, її вже замкнули в зоопарку, й доведеться шукати поблажливого працівника, бо далі перебувати в цьому велетенському чорному ящику вона більше не могла.

Тож вона вийшла назовні, побачивши, що сонце вже опустилося за дерева. Повільно пішла до вершини пагорба, давши своєму коліну шанс розслабитися: стояти для нього було важко. Не побачила нічого, крім давньої картини — майданчик для ігор праворуч від неї і мавпи, що гойдаються на своєму мотуззі в будівлі приматів.

Вона стала нервовою старою жінкою.

Вона подивилася вниз від своєї стежки й обернула голову до хатини «Перекуска в Сахарі», чи як вона там називається. Почула човгання гумових підошов на бетоні, й повітря запахло димом.

Вона випадково відкинула ногою покинуту на землі дитячу чашку. Пройшла під солом’яну крівлю ресторанного павільйону, й коли вийшла з його затінку, то побачила якийсь рух крізь загорожу штучно створених тут джунглів. Торговельні автомати заблокували їй видимість. Це могли бути рослини, розгойдувані вітром, але могла би бути ще одна людина, яка йшла іншою стежкою. Один зі службовців зоопарку? Вона могла зустрітися з ним.

Звернула на бетон, прямуючи до автомата кока-коли. Там двері, що ведуть до ресторану, але щоб дійти до них, їй доведеться обминути торговельні автомати.

Вона лише дивилася на двері, коли поминула їх.

Вона лише дивилася, як вони почали відчинятися.

Вона лише дивилася, як з них вигулькнула рука й потягла її до себе.

Він загубив Марка. Роббі не знав, щó йому робити тепер, стоячи тут сам-один, дивлячись на свиней. Марк знав би, що робити, й не міг же він просто зникнути. Хоч він такий спокійний. У цьому вся проблема. Він може зникнути так, що й не помітиш.

Ніхто не міг сказати, що Роббі надто спокійний.

Він і Марк стояли біля озера, поруч один з одним, коли в повітрі пролунали перші постріли — реальних куль вони бачити не могли, але могли бачити, як тиньк відколювався від стін і посічене листя й гілля падали від оселі папуг, а також яскраве пір’я, і в повітрі кружляли різні речі, як ото буває під час бурі, але навіть швидше; ніхто йому ніколи не казав, що стрілянина з рушниць може утворювати таке. Пролунали зойки, люди вигукували багато імен, зокрема — «Елізабет!», знову й знову. На якусь мить усе це його немов заморозило, а потім він і Марк побігли геть слідом за небагатьма людьми, які ще могли рухатися — з десяток їх уже лежало на землі, обличчями вгору і вниз, і він переступив через жінку, яка щось шепотіла, коли він біг схилом нагору, й вони спробували забігти до ресторану, що стояв на вершині пагорба, але там у них нічого не вийшло, й тоді вони повернули до диких котів, і Марк ще був поруч з ним. Але потім Роббі подивився через плече й не побачив Марка. Тоді Роббі зупинився під високою затіненою будівлею для диких свиней, проте знак називав їх вепрами.

Це було непогане місце, бо навколо нього височіли стіни, тож ніхто не міг побачити його здалеку, але він міг дивитися в щілини між дошками й бачити, що відбувається на стежках. Дикі кабани рилися писками в багнюці у своїй загорожі. Їм було байдужісінько до рушниць і куль. У цьому він був цілком упевнений.

Роббі не знав, як йому бути — бігти далі чи залишатися тут. Чи, може, когось покликати на допомогу й сподіватися, що погані люди його не почують?

Легше зачекати. Спостерігати. Він уміє спостерігати.

Він умів не так багато. Йому згадалася вечірка на день народження, що відбулася давно, хоч він не хотів про неї думати — він спробував зосередити свою увагу на вепрах, на розмірі їхніх голів і на цілковитій відсутності ший, ні, він не думатиме про той день народження, але якось він зачепив не той нейрон, який не стирав його спогадів, а навпаки, їх роздмухував: нагадував йому про той день, коли вони пішли на вечірку до Айдана, коли його мати сказала йому, що там буде печиво, а він дуже його любив, й Айданова мати відчинила їм двері й показала йому намет, у якому вони збиралися відзначати Айданів день народження.