Стефани Майер - Аптекар

— Ти була найкращою, Джуліано.

— Найкращим був доктор Барнабі.

— Я знаю, що тобі не подобається таке чути, але в нього ніколи не було таланту, як у тебе.

— Дякую.

Він підвів брови.

— Не за комплімент, — мовила вона. — За те, що не намагаєшся переконати мене, що його смерть була випадковою, — вона сказала це так само легко.

— То було хибне рішення, спричинене параноєю та зрадою. Напарник, який продає свого напарника, завжди вважає, що той так само змовляється проти нього. Зрадники не вірять в існування чесних людей.

Вираз її обличчя, поки він говорив, був немов скам’янілий.

За всі три роки втечі вона ніколи не вибовкала жодної таємниці, до якої була причетна. Жодного разу вона не давала приводу своїм переслідувачам вважати її зрадницею. Навіть коли вони намагались убити її, вона лишалася вірною. І відділу до цього байдуже, цілком байдуже.

Для них і справді мало що важило. На мить вона забулася, згадавши про те, як колись наблизилася до того, що шукала, до чого дісталася б уже в найважливішій сфері досліджень і творення, коли б її не перервали. Той проект також, вочевидь, для них був неістотним.

— Але їм зараз доводиться червоніти за себе, — вів далі Карстен. — Бо ми так і не знайшли нікого настільки ж вправного, як ти. Трясця, ми так ніколи й не знайшли нікого, хоча б наполовину такого, як Барнабі. Дивовижно, як люди забувають, що щирий талант є лімітованою серією.

Він замовк, вочевидь, сподіваючись, що вона заговорить, сподіваючись, що щось спитає, видасть хоча б яку зацікавленість. Та вона лише ґречно дивилася, не зводячи з нього очей, як дивляться на іноземця, пробиваючи його товар на касі.

Зітхнувши, він нахилився, несподівано замислившись:

— У нас біда. Нам потрібні відповіді, які лише ти спроможна дати. У нас немає нікого, здатного на цю роботу. І ми не можемо напартачити цього разу.

— Ви, не ми, — сказала вона просто.

— Я знаю тебе дуже добре, Джуліано. Тобі небайдужі невинні люди.

— Були небайдужі. Можна сказати, що ту частину мене було вбито.

Карстен знову змигнув.

— Джуліано, мені прикро. І завжди було прикро. Я намагався їх спинити. Я відчув полегшення, коли ти вислизнула крізь їхні пальці. Щоразу, як ти вислизала крізь їхні пальці.

Її не могло не вразити те, що він у всьому цьому зізнавався. Не заперечував, не шукав виправдань. Жодних це було лише нещастя у лабораторії, на кшталт слів, на які вона очікувала. Жодних це не ми; це вороги країни. Жодних вигадок, лише зізнання.

— І зараз усім прикро, — його голос стих, тож їй довелося прислухатись, щоб розчути, що він каже. — Тебе з нами немає, Джуліано, тому загинуть люди. Тисячі людей. Сотні тисяч.

Цього разу він зачекав, поки вона все обміркує. Усебічне обміркування забрало в неї кілька хвилин.

Вона теж заговорила тихо, але пильнувала, щоб у голосі не пролунало ані цікавості, ані схвильованості. Просто констатуючи очевидне, щоб розмова просувалась далі.

— Ти знайома з деким, хто має життєво важливу інформацію, — Карстен кивнув. — Ти не можеш забрати його чи її, бо це покаже решті, що ти про них знаєш. І це прискорить будь-який небажаний для тебе хід подій.

Знову кивок.

— Ми тут говоримо про дуже погані речі, хіба ні?

Зітхання.

Ніщо так не збурювало департамент, як тероризм. Її завербували невдовзі потому, як остаточно осіла емоційна пилюка навколо вибуху, де колись стояли Башти-Близнючки. Запобігати тероризму — завжди було основним завданням її праці, найліпшим її виправданням.

Загрозою тероризму маніпулювали, крутили-вертіли, допоки, зрештою, вона втратила майже всю віру в те, що її праця — патріотична.

— І найбільший пристрій, — мовила вона ствердним тоном. Найбільша страшилка завжди була саме в цьому — що колись комусь, хто по-справжньому ненавидить США, до рук потрапить якась ядерна зброя.

Ця темна тінь приховувала її професію від очей усього білого світу, вона зробила її такою потрібною, незважаючи на те, наскільки сильно Пересічний Громадянин прагнув вірити, що її не існує.

І таке траплялося — і не раз. Такі люди, як вона, запобігли оберненню цих випадків на загальнолюдські трагедії. Такою була угода. Дрібномасштабне жахіття проти загальнолюдської бійні.

Карстен похитав головою, і раптом у його бляклих очах застиг жах. Вона не могла не здригнутись усередині, усвідомлюючи, що це — двері номер два. Існує лише дві настільки страшні речі.

Зброя біологічна. Вона не вимовила цих слів уголос, лише ворухнула губами.