Стефани Майер - Аптекар

Чорна сумка знову опинилася на плечі. Ідучи, вона закинула рюкзак за дерево, поки ніхто не дивився в її бік. Якщо хтось його знайде — там немає нічого, без чого вона б не прожила.

Цілком упевнена, що її ніхто не бачить, вона напнула перуку й нарешті, дуже обережно, начепила сережки.

Вона, звісно, могла б стежити за Карстеном у хлопчачому вбранні, але навіщо видавати всі секрети? Навіщо давати йому привід прив’язувати її до спостереження? Якби він навіть помітив хлопчика, то все пропало б. Їй, можливо, ще знадобиться перевдягатися у хлопчика, тож вона просто змарнувала б образ. Вона могла б виграти трохи часу, одягнувши костюм із готелю, але, якби вона не змінила зовнішність, її вигляд, закарбований на записах камер спостереження у готелі, легко було зв’язати із зображеннями з приватних чи державних камер, які знімають її й зараз. Не жалкуючи часу на перевдягання, вона розривала стільки зв’язків, скільки могла; якщо хтось шукав хлопчика, чи ділову жінку, чи звичайного паркового відвідувача, у якого вона вбралася зараз, йому довелося б іти плутаними слідами.

У жіночому вбранні було прохолодніше. Вона підставилась під легкий вітерець, щоб висохнув піт, що виступив під нейлоновим светром, а потім вийшла на вулицю.

Вона підійшла до нього ззаду, пройшовши тією ж стежиною, що й він кілька хвилин тому. Принесли його замовлення — курку з пармезаном — і він, як видавалось, цілком поринув у смакування нею. Та вона була переконана, що Карстен краще за неї знається на тому, як видаватись тим, ким не є.

Вона впала на стілець навпроти нього без усіляких фанфар. Коли він підвів очі, його рот був повний сендвіча.

Вона знала, що він чудовий актор. Тож вирішила, що він приховає справжні емоції, демонструючи ті, які забажає, перш ніж вона помітить емоції справжні. Він не здавався здивованим, тому вона вирішила, що заскочила його цілком зненацька. Якби він справді на неї чекав, то зіграв би так, ніби приголомшений її появою. Але цей непорушний погляд через стіл, трохи примружені очі, методичне жування свідчили про те, що так він опановує свій подив. У цьому вона певна майже на 80 відсотків.

Вона нічого не сказала. Лише перестріла його погляд, що не видавав жодних емоцій, поки він дожовував шмат сендвіча.

— Мабуть, було б надто просто зустрітися, як домовлено, — мовив він.

— Для твого снайпера, дійсно, надто просто, — ласкавим голосом вона промовила так само голосно, як і він.

Якби хтось підслуховував, подумав би, що це жарт. Але за двома іншими столиками голосно розмовляли й сміялись; а перехожі, що проминали їх на тротуарі, слухали музику в навушниках. Усім було байдуже до її слів, окрім Карстена.

— Я ніколи такого не робив, Джуліано. Маєш про це знати.

Тепер була її черга вдавати, що вона не здивована. Уже так давно ніхто не звертався до неї на її справжнє ім’я, що воно пролунало, як чуже. Спочатку навіть здригнувшись, за мить вона відчула хвилю радості. Добре, що її ім’я видається їй чужим. Отже, вона вчиняє правильно.

Його погляд перескочив на занадто очевидну перуку — власне, вона була дуже подібною до її власного волосся, але зараз він підозрюватиме, що під нею приховано щось геть інше. Потім він змусив себе знову поглянути їй у вічі. Ще трохи почекав на відповідь, та коли вона не відповіла, продовжив, дуже ретельно добираючи слова.

— Ем, сторони, котрі вирішили, що ти маєш… піти на пенсію… упали в немилість. Від самого початку це рішення не було популярним, тож зараз усі ми, хто не погоджувався, уже не є підлеглими тих сторін.

Можливо, і правда. Але найімовірніше — ні.

Він відповів на скепсис у її погляді.

— Чи були в тебе… неприємні прикрості протягом останніх дев’яти місяців?

— Я гадала, що краще за тебе спроможна грати у хованки.

— Усе скінчилося, Джулі. Право перемогло міць.

— Я люблю хепіенди, — пролунав у відповідь різкий сарказм.

Він змигнув — сарказм йому дошкулив. Або він тільки те удав.

— Не настільки добре, — мовив він повільно. — Якби був хепіенд, я з тобою не зв’язувався б. Тобі слід було б дати спокій на решту життя. І жила б ти так довго, як тільки б змогла.

Вона кивнула, роблячи вигляд, що повірила його речам. Колись давно вона вірила, що Карстен саме той, ким здається. Він тривалий час був втіленням добрих хлопців. А зараз якось по-дивному чудно було, наче граючись, намагатися розшифровувати, що означає кожне слово насправді.

От тільки тоненький голосок усередині питав: «А якщо немає жодної гри? Якщо все правда… якщо я справді вільна?»