Стефани Майер - Аптекар

Безбарвний вираз на обличчі Карстена став відповіддю.

На мить вона опустила очі, аналізуючи відповіді, розподіляючи їх на дві колонки, два списки можливостей, які мала у голові. Перша колонка: Карстен — талановитий брехун, який каже те, що, на його думку, переконає її відвідати місце, де люди краще підготувались, аби навічно позбавитись Джуліани Фортіс. Він міркував на ходу, стрімко, натискаючи на її найчутливіші кнопки.

Другий стовпчик: у когось була біологічна зброя масового знищення, і можновладці й гадки не мали, де вона й коли нею скористаються. Але вони знають того, хто знає.

Марнославство взяло своє, трішки змістивши рівновагу. Вона знала, що є особливою. Імовірно, правда, що вони не знайшли нікого краще за неї.

Утім, вона б поставила свої гроші на першу колонку.

— Джулс, я не прагну твоєї смерті, — мовив він спокійно, здогадавшись про послідовність її думок. — Якби річ була в цім, я з тобою не зв’язався б. Я не захотів би зустрічатися з тобою. Бо переконаний, що в цій своїй подобі ти маєш щонайменше шість способів напохваті, щоб мене вбити, і маєш на це цілковите право.

— Справді гадаєш, що я прийшла б лише із шістьома? — спитала вона.

Якусь мить він супився, а потім вирішив розсміятись. — Ти висловила суть замість мене. Я не хочу смертей, Джулс. Я відверто кажу.

Він поглянув на медальйон на її шиї, а вона придушила усмішку.

І знову заговорила невимушено:

— Я хотіла б, щоб ти називав мене доктор Фортіс. Гадаю, час прізвиськ минув.

Він напнув ображений вираз.

— Я не прошу тебе мені пробачити. Для цього я мав би більше зробити.

Вона кивнула, хоча знову була з ним не згодна, а лише робила так, щоб розмова тривала.

— Я прошу тебе допомогти мені. Ні, не мені. Невинним людям, які повмирають, якщо ти не допоможеш.

— Якщо вони помруть, то не з моєї вини.

— Я знаю, Джу. — Доктор. Знаю. З моєї вини. Але їм байдуже, на кому провина. Вони помруть.

Вона витримала його погляд. Вона не кліпатиме.

Вираз його обличчя став похмурішим.

— Чи ти хочеш почути, що з ними трапиться?

— Не хочу.

— Навіть для тебе це було б нестерпно.

— Сумніваюсь. Але це пусте. Те, що, можливо, станеться, — справа другорядна.

— Я хотів би дізнатись, що може бути важливіше за сотні тисяч життів американців.

— Хай як жахливо егоїстично пролунають ці слова, та можливість вдихати й видихати для мене переважила все інше.

— Ти нам не зарадиш, якщо помреш, — різко сказав Карстен. — Урок засвоєно. Ми не востаннє тебе потребуємо. Ми не зробимо ту саму помилку двічі.

Вона не хотіла купуватись на ці слова, але рівновага ще більше змістилася. Слова Карстена справді мали значення. Вона, звісно, розумілася на змінах у політиці. А що, як усе правда? Вона могла робити вигляд незворушної, але Карстен чудово її знає. Їй важко буде змиритися з катастрофою такого масштабу, знаючи, що мала змогу чимось їй запобігти. Це було, як спочатку, — вони прив’язали її, мабуть, до найстрашнішої професії у цілому світі.

— Гадаю, у тебе немає при собі течок зі справою, — мовила вона.

Сьогодні вона називалася Алекс.

Вона мала трохи віддалитися від Вашингтона, тож опинилась у маленькому мотелі на півночі Філадельфії. В одному з півдюжини мотелів, що вишикувались уздовж автобану між штатами, при виїзді з міста. Переслідувачеві доведеться згаяти певний час, щоб обшукати їх усі, навіть якщо він якось обмежить її пошуки цією частиною міста. Вона не залишила жодного сліду, щоб її взагалі відстежували у Пенсильванії. Попри це вона, як завжди, спала сьогодні у ванній.

У маленькій кімнаті не було столика, тому вона розклала течки на ліжку. Навіть їхній вигляд виснажував її.

Коли дані були готові, Карстен повідомив її. Він сподівався, що вона погодиться з ним зустрітися, а він принесе течки із собою, якщо вона прийде. Однак вона наполягала, щоб він зробив електронні версії, і він погодився. Вона дала йому настанови щодо доставки.

Складність полягала в тому, щоб обрубати кінці з обох боків.

Наприклад, Карстен не просто мав викинути течки у смітник, найнявши когось, хто забере їх звідти для неї, — за цим смітником дуже легко простежити. Спостерігачі побачили б, що людина забрала документи, й пішли б за нею слідом. Найманець міг би, звісно, рознести документи в окремі місця, щоб їх забрали, але за ними вже спостерігали б. Тому на якомусь відрізку шляху пакунок мав зникнути з очей переслідувачів на достатньо тривалий час, аби вона мала змогу втілити в життя заплутану шахрайську гру.