— Я повернуся, щоб перевірити його, — Пожежник підхопив хлопчика обома руками й поклав на ліжко-каталку.
Сестра Лін відповіла:
— Ви не побачитеся знову, коли він опиниться в карантині.
— Лише довідаюся про його стан на стійці реєстрації, — сказав Пожежник. Він обдарував Альберта й сестру Лін глузливим, але все-таки не злісним кивком вдячності, і повернувся до Гарпер. — Я ваш боржник. Кажу це без жодних жартів. Наступного разу, коли знадобиться хтось, щоб загасити пожежу, сподіваюся, викличете саме мене.
Через сорок хвилин малий уже був під наркозом, і доктор Наб, хірург-педіатр, розрізав його, аби дістати запалений апендикс завбільшки зі стиглий абрикос. Хлопець пробув у реабілітації наступні три дні. На четвертий він зник.
Сестри в реабілітації були певні, що з кімнати він не виходив. Вікно було широко прочинене, тож ширилися чутки, що він вистрибнув у нього. Та це було божевіллям — відділення реабілітації розташовувалося на третьому поверсі. Стрибнувши звідти, він зламав би обидві ноги.
— Може, хтось взяв із собою драбину, — припустив Альберт Голмс, коли тему вкотре обговорювали за мискою китайського рагу в кімнаті персоналу.
— Немає такої драбини, яка б дістала до третього поверху, — відрізала сестра Лін роздратованим, засмученим голосом.
— Драбини пожежної машини вистачило б, — сказав Ал, запихаючи до рота сайку.
У самий розпал літа, в ці задушливі, перегріті дні, коли ледве керована криза гойдалася над прірвою некерованої розрухи, глуха дитина була не єдиним пацієнтом, що зник з Портсмутського шпиталю. Серед заражених була й та, кому вдалося вціліти в ті останні дні, перш ніж усе — буквально, не метафорично — пустилося з димом.
У той місяць вітер задував з півночі, і узбережжям Нью-Гемпширу осіла зловісна бура імла, принесена зі згарищ, що лютували в Мені. Цілісінький Мен палав — від канадського кордону й аж до самого Скоугіґена, сотні миль колючих ялин й духмяних сосон. Ніде було подітися від цього смороду, кисло-солодкого душку палених вічнозелених.
Запах супроводжував Гарпер навіть у снах, де щоночі вона бачила багаття на пляжі, смажені на вогнищі хот-доги та свого брата Коннора. Інколи замість сосисок на палицях пеклися людські голови. Час від часу Гарпер з криком прокидалася. А іноді її будили звуки чийогось плачу. Сестри спали позмінно, ділячи спільну кімнату відпочинку в підвалі, і кожній снилися жахіття.
У шпиталі всі поділяли інфікованих на дві групи: «симптоматично нормальних» та «жевріючих». Жевріючі раз по раз диміли, завжди готові спалахнути. Дим клубочився з їхнього волосся та ніздрів, а з очей потічками струменіла вода. Смуги на їхніх тілах так нагрівалися, що могли розплавити латексні рукавички, а на лікарняних халатах та ліжках залишалися обвуглені відбитки. А ще вони були небезпечні. Ясна річ, нікого не дивувало, що жевріючі завжди перебували на межі істерики. Щоправда, було в цьому щось від дилеми «яйце-чи-курка»: вони впадали в паніку, тому що їхні тіла диміли, чи диміли, тому що розум повсякчас перебув у стані паніки? Цього Гарпер не знала. Та вона знала напевне, що з ними слід поводитися обережно. Вони галасували й кусалися, виношуючи вигадливі задуми, як би проковтнути сонце. Річ у тім, що вони видавалися собі справжніми драконами, тож намагалися вистрибнути з вікна, щоб злетіти. Вони переконали себе, що лікарі приховують від них ліки, яких обмаль і на всіх не вистачає, та намірялися взяти їх у заручники. Вони формували війська, конгреси, релігії; вчиняли заколоти, підбурювали зради, вправлялись у єресі.
Решта пацієнтів, хоч і були вкриті лускою, фізично та емоційно справляли цілком нормальне враження, аж поки їх не поглинало полум’я. Це були перелякані люди, яким не було де подітися. Вони лише сподівалися, що хтось таки винайде ліки, поки їхній час ще не сплив. Багато хто з них свого часу прибув до Портсмута, бо навіть тоді ширилися чутки, що решта місцевих шпиталів тільки те й робили, що звозили хворих до Конкорда — місця, де за кілька тижнів до того вигнали геть перевірку з Червоного Хреста, а надворі, біля воріт, було припарковано танк.
У шпиталі були забиті всі палати, а інфіковані прибували й прибували. Кафетерій на першому поверсі переробили у величезну кімнату для відпочинку найздоровіших інфікованих. Саме там Гарпер зустріла Рене Ґілмонтон, яка вирізнялася з-поміж решти тим, що була єдиною чорношкірою в кімнаті, заповненій двома сотнями пацієнтів. Рене любила примовляти, що в Нью-Гемпширі легше здибати лося, ніж чорношкіру людину. Казала, що звикла, коли на неї витріщаються, ніби її голова палає, бо це тривало роками.
Читать дальше