Даніель Коул - Лялька

Детектив почав заїкатися, як школяр, якого сварили:

— Насправді, я фізично не зможу цього зробити… через ізоляцію.

— Тоді просто сядь і заткнися.

Обравши найгірший із можливих моментів, до кімнати зайшли Бакстер і Едмундс.

— Приємно, що ви обоє приєдналися до нас. У мене є довгий перелік незначних правил, яких ви маєте дотримуватися, — Сіммонс кинув Бакстер папку, й вона передала її Едмундсу. — Тож поки ви всі тут: у нас шість мертвих жертв, частини яких пришили докупи, погроза вбити мера та імена п’яти інших можливих жертв.

Ваніта продовжувала, не звертаючи уваги на повну кімнату розгублених людей:

— У когось є якісь…

— Додайте ще, що те лялькове страховисько вказувало на вікно Натана, — радісно озвався Фінлі.

— І це також. У когось є якісь теорії? — відповіддю на запитання Сіммонса стала ціла кімната пустих облич. — Хто-небудь?

Едмундс, вагаючись, підняв руку.

— Це виклик, сер.

— Продовжуй.

— В університеті я писав доповідь, для якої досліджував мотиви серійних убивць, які змушують їх відправляти в пресу чи поліцію офіційні повідомлення. Зодіак, чи Усміхнений Вбивця…

— Фаустівський вбивця… Негідник із Сімки… — додав Сандерс.

Таке його перекручення слів Едмундса викликало кілька уїдливих посмішок і пильний погляд від Сіммонса.

— А ти часом не хлопець із Фрауда? — запитав хтось.

Едмундс проігнорував запитання.

— Часто, проте не завжди, у їхньому спілкуванні містяться переконливі докази того, хто вони, щось на кшталт щиросердного зізнання, — продовжив він. — Часом вони такі ж незрозумілі, як і неоприлюднені подробиці, хоча інколи це щось значно вагоміше.

— Як фотографії, які сьогодні відправили дружині Вульфа, — сказала Ваніта, забувши про те, що Андреа його покинула.

— Колишній дружині, — виправив її Вульф.

— Точно. У багатьох випадках це слугує криком про допомогу, є фактично благанням поліції про те, щоб йому не дали вбивати знову. Серійні вбивці вірять, що вони також є жертвами власних непідконтрольних бажань. Для інших неприпустимою є сама думка про те, що хтось інший заявить права на їхню роботу. З іншого боку, свідомо чи несвідомо, остаточна мета без варіантів однакова: щоби зрештою-таки їх упіймали.

Убивця триматиметься на відстані, так неначе перевірятиме ґрунт під ногами, однак такі люди не можуть опиратися дедалі більшому наближенню до розслідування. Із кожним наступним убивством їхня впевненість все зростатиме, розпалюючи в них комплекс Бога, підштовхуючи їх до ризикованіших дій. Рано чи пізно вони прийдуть до нас.

Усі присутні здивовано витріщилися на Едмундса.

— Не думаю, що чув, щоб ти говорив так раніше, — промовив Фінлі.

Едмундс засоромлено знизав плечима.

— Але чому я? — запитав Вульф. — Чому б не вказати тією жахливою штукою на вікно когось іншого? Для чого відправляти фотографії моїй дружині?

— Колишній дружині, — в унісон промовили Бакстер і Фінлі.

— Чому моя… — Вульф запнувся на півслові. — Чому я?

— За красиві очі, — усміхнувся Фінлі.

Присутні вичікувально дивилися на Едмундса.

— Обирати в поліції когось окремого з цілого відділу для серійних убивць не так типово, однак трапляється й таке, і тоді причини завжди особисті. У якомусь сенсі, це форма лестощів. Він має вважати Вульфа, і лише Вульфа вартісним суперником.

— Тоді все в порядку. Допоки він вважатиме це люб’язністю, — зневажливо промовив Вульф.

— Якщо так, тоді хто ще у списку? — запитала Бакстер, бажаючи змінити тему на щось, про що Едмундс не писав.

— Я передам це Терренсу, — сказала Ваніта, вийшовши вперед. — Наразі ми вирішили притримати цю інформацію, тому що: а) не хочемо спричинити паніку; б) зараз нам потрібно зосередитися на мерові; в) ми не знаємо напевне, чи справжня ця загроза, а останнє, що потрібне цьому відділку, — це ще один судовий позов.

Вульф відчув, як кілька осіб із осудом повернули голову в його бік.

У кімнаті задзвонив телефон внутрішньої лінії, і, коли Сіммонс відповів, натовп лише нашорошив вуха.

— Продовжуй… Дякую, — він кивнув Ваніті.

— Гаразд, люди, докладіть сьогодні всіх зусиль. Нараду закінчено.

Поки Вульф дістався підземного паркінгу, «мерседес» мера вже припаркували. На відміну від решти будівель, у підземних гаражах не відчувалося нестачі кондиціонування повітря. Спека, яка підіймалася з гудронованого шосе і змішувалася із запахами гуми, мастила та вихлопних газів, була майже задушливою. Гнітюче світло, що осявало все, окрім темних закутків, гралося із внутрішнім годинником Вульфа. Він був виснажений і думав про те, чи раптом уже не вечір, тому глянув на годинник: 7.36 ранку.