Даніель Коул - Лялька

— О, хіба що… ми так і не довели цього.

— Так і не довели чого?

— Мені та кільком іншим присяжним журналісти пропонували продати їм інформацію за сміховинні гроші. Вони хотіли знати, що ми обговорювали за зачиненими дверима, хто як збирається голосувати.

— І ви гадаєте, що Еверет погодився на їхню пропозицію.

— Ні. Я в цьому впевнена. Дещо з того, що вони друкували, ішло прямо від нашої групи присяжних, а потім бідолашний Стенлі, який від самого початку відстоював правильність вердикту «винний», прокинувся одного ранку й у всіх газетах побачив своє фото. Там ще заявляли про його сильні антимусульманські погляди, а також, що його родина була пов’язана з фашистськими науковцями чи щось таке ж абсурдне.

— Хіба не малося на увазі, що ви не матимете доступу до новин упродовж слухання?

— Ви пам’ятаєте розгляд справи? Простіше було уникати повітря.

Раптом Фінлі дещо спало на думку. Він покопирсався у своїх документах у пошуках чогось, а потім витягнув на стіл ще одну фотографію.

— Чи є хоча б шанс, що до вас підходив саме ось цей журналіст?

Саманта уважно глянула на фото.

— Так! — вигукнула вона.

Фінлі уважно слухав.

— Це чоловік, який помер у новинах, хіба ні? Джаред Ґарланд. Боже. Раніше я його не впізнавала. Коли ми познайомилися, у нього було довге масне волосся та борода.

— Ви впевнені, що це той самий чоловік? — запитав Фінлі. — Подивіться ще раз.

— Без сумніву. Я будь-де впізнаю цю ядучу посмішку. Ви легко могли б перевірити це, якщо не вірите мені. Я дзвонила в поліцію, щоб вони забрали його з моєї власності, коли він простежив за мною до самого дому і відмовився йти.

Едмундс ніяк не міг утихомирити пульсування в голові там, де медсестра склеїла шкіру докупи. Годинами, що він провів їх у кімнаті очікування, Едмундс подумки відтворював свою розмову з Вульфом і майже дослівно занотував її до записника. Він не розумів, чому Вульф так докорінно неправильно сприйняв його слова.

Едмундс був утомлений. Можливо, несвідомо він почав говорити непоштиво або зі звинувачувальним тоном. У чому він мав його звинувачувати? Едмундс гадав, чи не збрехав раптом Вульф про те, що не впізнав справу, добре знаючи, що забув додати оновлений висновок криміналістів. Його надмірна реакція могла бути захисною.

Єдине хороше з його вимушеної поїздки до лікарні було в тому, що Тіа довелося відповісти на його повідомлення. Вона навіть запропонувала відпроситися з роботи, щоб посидіти з ним, проте він запевнив її, що з ним усе гаразд. Вони зійшлися на тому, що вона залишатиметься в матері до кінця тижня, адже в цей час він майже не буватиме вдома, і Едмундс пообіцяв, що потім усе почне налагоджуватись.

З чистою совістю він переїхав через усе місто до Ветфорда, а потім упіймав таксі, щоб дістатися до архівів. Навіть не замислюючись, він пройшов через звичну процедуру, щоб отримати доступ до сховища, однак зупинився біля маленького кабінету внизу сходів. Зазвичай він просто проходив повз двері з написом «Адміністратор», але цього разу ввічливо постукав по склу і зайшов усередину.

Маленька жіночка середнього віку за застарілим комп’ютером виглядала точно так само, як він і передбачав: неприродно бліда шкіра, величезні окуляри, не причесана. Вона із захватом привітала його, наче старшого родича, спраглого до розмов, і Едмундсу спало на думку, чи не був він першим відвідувачем упродовж якогось часу. Він погодився сісти, однак відхилив пропозицію випити, припустивши, що це коштуватиме йому щонайменше годину коштовного часу.

Після того, як вона розповіла йому про покійного чоловіка Джима та його приязного привида, який, вона готова була присягнутися, оселився в підземному мавзолеї, Едмундс обережно повернув розмову в потрібне йому русло.

— То все мусить проходити через цей кабінет? — запитав він.

— Усе. Ми скануємо штрих-коди входу і виходу. Якщо ви пройдете крізь ті двері без затвердженого штрих-коду, кожна сигналізація у цьому місці заволає!

— І це означає, що ви можете сказати мені, хто і що шукав, — сказав Едмундс.

— Звісно.

— Тоді мені може знадобитися побачити всі коробки, які коли-небудь брав детектив Вульф.

— Усі? — здивовано запитала вона. — Ви впевнені? Натан часто приходив сюди.

— Усі й кожну.

Вульф апатично плівся до своєї кімнати, готуючись до обходу нічної зміни о 22.00. Гнітючий коридор наповнювало штучне освітлення та запах працівника, який розносив порції гарячого шоколаду, хоча це була лише оманлива назва, оскільки температуру теплуватого напою знижували кожного разу, коли пацієнти кидали чашку в обличчя когось із персоналу.