Стівен Кінг - Кінець зміни

— Так, пам’ятаю, — каже Шнайдер. — Напевне, саме тому в назві компанії в кінці не S, а Z.

— Не зовсім розумію…

— Виконавчого директора звали Майрон Закім.

Ходжес закінчує розмову і викликає браузер Firefox. Пише слово «zeetheend» — і бачить перед собою мультяшного чоловічка, який махає мультяшним кайлом, відкидаючи купи землі. Із них раз у раз формується напис:

ВИБАЧТЕ, МИ ЩЕ НА СТАДІЇ РОЗРОБКИ

АЛЕ ЗАХОДЬТЕ ЩЕ!

Ми створені, щоб діяти наполегливо — і саме так ми дізнаємося, хто ми.

Тобіас Вулф

«Ось іще думка, гідна „Рідерз дайджест“», — відзначає Ходжес і йде до вікна. На Нижній Мальборо — жвавий ранковий рух. З радістю і вдячністю він розуміє, що біль у боці повністю вгамувався вперше за ці дні. Він майже міг би повірити, що з ним усе гаразд, але це відчуття затьмарює гіркота в роті.

Гіркий смак, думає він. Залишки .

Дзвонить мобільник. Це Норма Вілмер, вона так шепоче, що її ледве чутно:

— Я про так званий список відвідувачів. Поки що не мала можливості його побачити. Тут так і кишить поліція і типчики в дешевих костюмах із окружної прокуратури. Можна подумати, що Хартсфілд не вмер, а втік.

— Я зараз не про список, хоча він теж мені потрібен — і якщо ви мені це скажете сьогодні, матимете ще п’ятдесят доларів. Якщо до дванадцятої — то сотню.

— Боже мій, що ж там за важливість така? Я питала Джорджію Фредерік — вона останніми роками скаче туди-сюди то в ортопедію, то в «Відро», — і вона каже, що єдина людина, яка відвідувала Хартсфілда, крім вас, — це була якась страшненька дівка з татуюваннями і стрижкою під морського піхотинця.

Ходжесові це ні про що не каже, але він відчуває ледь помітний натяк. Якому не до кінця довіряв би. Він занадто сильно хоче все зібрати докупи, а отже, діяти має обережно.

— Що ж вам треба, Білле? Я, блін, як дурна, сиджу в шафі з білизною, тут жарко, в мене голова болить!

— Колишній напарник мені телефонував і розповів, що Брейді себе отруїв якимсь лайном. Що в мене викликає думку, що він мав би довго відкладати якісь ліки, а потім зжерти їх усі одразу. Могло таке бути?

— Могло. Також могло бути, що я посадила б авіалайнер, якби вся його команда померла від харчового отруєння, тільки і одне, і друге, блін, малоймовірне. Я вам скажу те, що й поліції казала, і двом найбільш діставучим нишпоркам з прокуратури. Брейді давали анапрокс- ДС за часів фізичних тренувань — одну таблетку з їжею до вправ, ще одну пізніше протягом дня, якщо він просив, — просив нечасто. Анапрокс не так уже й сильно контролює біль, не набагато краще, ніж адвіл, який продається без рецепта. Також йому був прописаний тайленол «Extra Strength», але просив він його хіба що кілька разів.

— Як на це зреагували оті нишпорки?

— Зараз у них робоча теорія, що він об’ївся анапроксу.

— Але ви на це не повелися б?

— Ні, звичайно, куди там! Де б він ховав стільки таблеток, в сраку свою кістляву відлежану засовував би, чи що? Мені час іти. Перетелефоную за список відвідувачів. Звичайно, якщо він є.

— Дякую, Нормо. Випийте анапроксику від голови.

— Та йдіть ви на хрін! — сміється Норма.

Перша думка, яка виникає в Ходжеса, коли перед ним виникає Джером: йоксель-моксель, та ти, хлопче, виріс!

Коли Джером Робінсон прийшов працювати до нього — спочатку косити газон, потім як універсальний помічник, потім як техноангел, який беріг його комп’ютер у робочому стані, — Джером був худющим підлітком і важив приблизно сто сорок фунтів за зросту п’ять футів вісім дюймів [46] Отже, вага 63,5 кг, зріст близько 170 см. . Юний велетень у дверях сягав уже не менш як шістьох футів з двома дюймами і важив щонайменше сто дев’яносто. [47] Приблизно 185 см, 86 кг. Він завжди був гарний з лиця, але тепер його краса стала взагалі кінозіркова з купою м’язів.

Вищезазначений Джером весело шкіриться, швидко крокує через кабінет і згрібає Ходжеса в обійми. Притискає його, але швидко відпускає, помітивши гримасу болю: «Ой, Боже мій, вибачте».

— Та мені не боляче, я такий радий бачити тебе, друже! — Перед очима Ходжеса трохи туманиться, то він протирає їх тильним боком руки. — Ти просто бальзам для втомленого ока!

— І ви! Як ся маєте?

— Зараз так нічого собі. У мене є знеболювальні таблетки, але ти — кращі ліки!

Холлі стоїть у дверях, її практична зимова куртка розстібнута, маленькі долоні складені в замок на талії. Вона дивиться з нещасною усмішкою. Ходжес би й не повірив, що така існує, але, схоже, бува й таке.