— А чому ви думаєте, що вона була під дією наркотиків?
— Ну хоча б тому, шо… що вона сюди прийшла, це перше. А на ній шмотки «Чепел Рідж». Я це знаю, бо ми з ними двічі на рік граємо. Ну й розносимо їх. І ще вона ходила як в тумані. Стоїть на бордюрі просто коло «Зоряної мами» — де ворожка сидить, — і вигляд у неї такий, наче зараз піде просто під машину. — Деріс знизує плечима. — Ну і я з нею забалакав, став її піддражнювати, чого, мовляв, від мами пішла. А вона як розлютиться, як та кицька. А мені вона сподобалася, ну і… — Він дивиться на Гіґґінса, потім знову на Ходжеса. — От зараз буде про те, чим я винний, і я чесно розкажу, о’кей?
— О’кей, — каже Ходжес.
— Ну от, дивіться, я в неї гру забрав. Так, пожартував просто, розумієте? Підняв над головою. Відняти назовсім я не збирався. А вона мені як наддасть ногою — як на дівчинку, будь здоров б’ється — і назад забрала. Отоді вигляд у неї був зовсім не обдовбаний.
— А який, Дерісе? — автоматично називає хлопця на ім’я Ходжес.
— Ну, слухайте, лютий ! А ще переляканий. Немовби до неї оце щойно дійшло, куди вона потрапила, що вона на такій вулиці, де дівчатка у формі приватних шкіл не ходять, а тим більше самі. МЛК-авеню? Ласкаво, бля, просимо! — Він нахиляється вперед, склавши довгопалі руки між колін, обличчя серйознішає. — Вона не розуміла, що я жартую, уявляєте собі? Вона наче запанікувала, розумієте?
— Розумію, — каже Ходжес, і, хоча голос у нього зацікавлений, він насправді перебуває на автопілоті, вражений словами Невілла: «Я в неї гру забрав». Якась частина його розуму говорить, що це не може бути пов’язане з Еллертон і Стовер. Але більша частина переконана, що зв’язок є, і то безпосередній. — Мабуть, ви засмучуєтеся.
Невілл філософським жестом здіймає обдерті долоні до стелі, мовляв, ну що вдієш.
— Тут таке місце, слухайте. Це ж Нижнє. Вона впала з неба і зрозуміла, де вона, ото й усе. А я так чимшвидше звідси хочу вилізти. Поки можу. Буду грати в першому дивізіоні, вчитися гарно, щоб отримати хорошу роботу, шоб… щоб стати професіоналом. Тоді всю родину звідси витягну. Моя сім’я — це мама, я і двоє братів. Якби не мама, я б до такого не довчився, як зараз. Вона ніколи не дозволяла, шоб ми в багнюці гралися. А якби почула оце «шоб», то лаялась би страшне!
Ходжес думає: занадто хороша дитина, щоб бути справжньою. Та ж ні, ось він, сидить. Ходжес не сумнівається, що хлопець каже правду, й не хотів би уявляти, що сталося б із сестричкою Джерома, коли б Деріс Невілл сьогодні був на уроках.
Гіґґінс каже:
— Дівчинку дражнити, звичайно, погано, але, маю сказати, ви повелися правильно. Ви ж подумаєте про те, що мало не сталося, якщо вам колись іще захочеться втнути щось подібне?
— Ну звичайно, сер, подумаю.
Гіґґінс підіймає долоню. Невілл не б’є по ній з маху своєю, а лише злегка торкається — із саркастичною посмішкою. Він хороший хлопчик, але все-таки тут Нижнє місто, а Гіґґінс, як-не-як, дядько поліцейський.
Гіґґінс підводиться.
— Ну що, можемо йти, детективе Ходжесе?
Ходжес схвально киває, чуючи своє колишнє звання, але розмову ще не закінчено.
— Майже. А що то була за гра, Дерісе?
— Стара, — без вагань каже той. — Типу «Game Boy», але в мого меншого брата він є — мама купила на барахолці, чи як там це зветься, — а в дівчинки трохи інакша штука була. Яскраво-жовта, точно пам’ятаю. Не зовсім той колір, який зазвичай дівчата люблять. Принаймні ті, яких я знаю.
— А екран ви часом не бачили?
— Краєм ока. Там рибки зграями плавали.
— Дякую, Дерісе. А наскільки ви певні, що вона була під наркотиками? За десятибальною шкалою: десять — абсолютна певність.
— Ну, десь так на балів із п’ять. Коли я підходив до неї, мені здавалося на всі десять, бо вона немов ось-ось збиралася на проїжджу вийти, а там вантажівка сунула здорова, значно більша, ніж отой фургончик, який її збив. Я собі думав: не кокаїн, не метамфетамін, не «мулька» — щось спокійніше, типу екстазі чи трави.
— А тоді, коли ви почали з нею жартувати? Коли забрали в неї гру?
Деріс Невілл закочує очі:
— Ну й швидко ж вона отямилася!
— Добре, — каже Ходжес. — Тепер у мене все. І дякую вам.
Гіґґінс також дякує, і вони з Ходжесом прямують до дверей.
— Детективе Ходжесе? — Невілл знову на ногах, і Ходжес має просто-таки закинути голову, щоб побачити обличчя хлопця. — Як ви вважаєте, якщо я зараз запишу свій телефон, ви зможете їй його передати?
Ходжес міркує, потім дістає з кишені ручку й дає високому хлопчикові, який, можливо, врятував Барбарі Робінсон життя.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу