Стівен Кінг - Кінець зміни

Ну, не моя мама точно, думає Барбара. Навіть не знаю, що це за страва — кукурудзяники. Млинці? Пончики?

На розі — та на кожному розі, як видається, — зависають якісь хлопці в довгих шортах і мішкуватих джинсах. Дехто з них гріється коло іржавих бочок, у яких горить вогонь, дехто підкидає ногою шкарпетку з горохом, а хтось просто пританцьовує у своїх величезних кросівках, не застібаючи куртку попри холоднечу. Вони кричать «Йо!» своїм друзякам і махають машинам, які проїжджають повз. Коли якась із машин зупиняється, хлопець засовує у відчинене вікно маленький конверт із кальки. Барбара йде МЛК, проминаючи квартал за кварталом (дев’ять, десять, може, дванадцять — вона збилася з ліку), і на кожному розі купують наркотики, не виходячи з машини, як гамбургери чи тако.

Барбара проходить повз жінок у міні-шортах, коротких курточках зі штучного хутра і блискучих черевиках, їхні голови прикрашають дивовижні різнокольорові перуки. Проходить вона і повз порожні будинки з вікнами, забитими дошками. Повз машину, з якої знято колеса, вкриту підписами різних банд. Повз жінку з перев’язаним брудною ганчіркою оком. Вона тягне за руку малюка років двох-трьох, який верещить і впирається. Повз чоловіка, який сидить на ковдрі, п’є вино просто з пляшки і показує їй сірий язик. Які тут злидні, яка безнадія — і це було тут весь час , а вона нічого не зробила, щоб їм допомогти. Нічого не зробила ? Та вона навіть не думала про це. Вона тільки й робила, що домашнє завдання. Тільки й робила, що балакала по телефону і ввечері слала есемески найліпшим подружкам. Тільки й робила, що оновлювала статус на Фейсбуку й переймалася, чи гарний у неї колір обличчя. Вона — типовий підліток-паразит, вона харчується в гарних ресторанах з мамою і татом, а тим часом її брати і сестри — ось просто тут, у двох милях від її чудового приміського будиночку , за алкоголем і наркотиками намагаються забутися, відпочити від свого жахливого життя. Їй соромно через те, як рівно спадає на плечі її волосся. Соромно за чистенькі білі гольфи. Соромно за свій колір шкіри — бо він такий самий, як у них.

— Агов, чорнувата! — кричить їй хтось із другого боку вулиці. — Що ти тут робиш? Тут нема чого тобі робити!

Чорнувата.

Серіал з такою назвою вони вдома дивляться й сміються — але оце вона така і є. Не чорна — лише чорнувата. Живе в білому районі життям білої людини. Вона може так, бо її батьки заробляють великі гроші й мають будинок у районі, де люди настільки політкоректні, що сваряться, коли їхня дитина назве іншу тупоголовою. Вона може жити отаким чудовим життям, бо вона нікому не загрожує, не розхитує човна. Просто ходить у своїх справах, базікає з подружками про хлопців і музику, про хлопців і одяг, про хлопців і телепрограми, які вони всі люблять, і про те, кого з ким бачили в торговельному центрі «Березовий пагорб».

Вона чорнувата — це те саме, що нікчемна, і вона не заслуговує на життя.

«Може, тобі просто варто його закінчити. Оцим ти все скажеш».

Думка говорить до неї — у цьому голосі звучить логіка одкровення. Емілі Дікінсон казала, що її вірш — то її послання світові, який ніколи їй не писав, — вони читали це в школі, а Барбара сама ніколи нікому не писала листів. Гору дурних творів, переказів книжок, емейлів — але все це насправді ні до чого, нічого не означає.

«Може, настав тобі час щось зробити».

Не її голос, але голос друга.

Вона зупиняється коло закладу, де складають гороскопи й ворожать на картах таро. У брудному віконечку ворожки вона бачить своє відображення — і ще когось у себе за спиною: білого з усміхненим дитячим обличчям і білявим чубом, що спадає на лоб. Вона роззирається, але нікого не бачить. То їй тільки уявилося. Барбара знову опускає погляд до гри. У тіні навісу ворожчиного закладу рибки знову стають яскравими й виразними. Плавають туди й сюди, раз у раз їх поглинає ясно-блакитний спалах. Барбара озирається туди, звідки прийшла, і бачить: бульваром у її бік мчить блискуча чорна вантажівка — швидко, кидаючись зі смуги на смугу. У машини дуже великі колеса: на такі хлопці в школі кажуть «біґфут» чи «гангстерські».

«Коли вже зібралася, то давай!»

Неначе хтось і правда стоїть поряд. Той, хто розуміє. Голос має рацію. Барбара ще ніколи не думала про самогубство, але зараз ця ідея видається їй цілком слушною.

«Тобі не треба залишати ніяких записок, — каже друг. Вона знову бачить його відображення у вікні. Примарне. — Уже сам факт, що ти зробиш це тут, стане твоїм посланням до світу».