Стівен Кінг - Кінець зміни

— Я не можу, і Фредді теж не може, а от у поліцейських електронщиків може бути достатньо комп’ютерної потужності. Якщо з їхніх машин це неможливо, то хай Піт звертається до міністерства нацбезпеки. Адже це — проблема безпеки, правильно? На кону життя.

Так і є — і Ходжес телефонує. Але Піт не відповідає: телефон каже: «Залишіть голосове повідомлення». Тоді Ходжес телефонує бойовій подрузі Кассі Шин, але слухавку бере колега і каже, що в матері Кассі сталося щось таке, як глікемічна криза, — і Кассі повезла її в лікарню.

На безриб’ї доводиться телефонувати Ізабель.

— Іззі, це Білл Ходжес. Я намагався знайти Піта, але…

— Піта нема. Все. Капут.

Одну жахливу мить Ходжес думає, що Піт помер.

— Лишив у мене на столі записку. Написав, що йде додому, вимикає мобілу, витягає з розетки стаціонарний і спатиме добу. Далі він написав, що сьогодні — його останній день служби в поліції. Він це може — навіть із відпустки не має потреби брати, якої в нього накопичилося страшне скільки. У нього на пенсії буде чимало особистого часу. І краще викресліть ті проводи на пенсію зі свого календаря. Сходіть краще в кіно зі своєю пришелепуватою подружкою.

— Ми мене звинувачуєте?

— Вас і вашу зацикленість на Брейді Хартсфілді. Ви заразили цим Піта!

— Ні. Він хотів розслідувати справу. А от ви хотіли скинути її з рук і сховатися в найближчу нору. Маю сказати, у цьому я на боці Піта.

— От бачите? Бачите? Я про це й кажу! Схаменіться, Ходжесе, ви в реальному світі! Я востаннє вам кажу: якщо ви не припините пхати свій довгий дзьоб не в свою…

— А я вам , блядь, скажу, що коли ви хочете бодай якогось шансу на підвищення, то прошу витягти голову зі сраки й послухати мене!

Він сам не встигає замислитися, як із нього вихоплюються ці слова. Він боїться, що вона кине слухавку, а якщо так, то куди йому йти потім? Але у відповідь — вражена тиша.

— Самогубства. Приходили повідомлення про які-небудь іще самогубства, відколи ви приїхали з Цукрових гірок?

— Не зна…

— То дивіться! Просто зараз!

Він чує, як Іззі цокотить клавіатурою секунд із п’ять. Потім:

— Щойно одне повідомлення прийшло: хлопчик у Лейквуді застрелився. На очах у батька, який і повідомив. В істериці, як і слід було чекати. А як це…

— Скажи копам, які приїдуть, пошукати на місці «заппіт». Такий, як Холлі знайшла в домі Еллертон.

— Знову? Та у вас як платівка заїла!

— Вони його знайдуть. І до кінця дня, можливо, ще будуть самогубства з «заппітами». Ймовірно, набагато більше.

— Сайт! — тихо підказує Холлі. — Скажи їй про сайт!

— Також у Мережі з’явився самогубчий сайт під назвою zeetheend.com. Сьогодні. Його треба завалити.

Іззі зітхає й говорить так, наче звертається до дитини:

— Та яких тільки самогубчих сайтів не буває! Ми про це отримали меморандум від Служби у справах неповнолітніх іще торік. Вони виникають, як гриби після дощу, зазвичай їх створюють діти, які ходять у чорних футболках і весь вільний час безвилазно сидять у своїй кімнаті. Там багато поганої поезії і порад, як зробити це безболісно. А також, звичайно, типове триндіння про те, як батьки їх не розуміють.

— Це — не такий. Він може розпочати лавину. У ньому купа передпорогових повідомлень. Хай хтось із комп’ютерних експертів зараз же зателефонує Холлі Джібні.

— Це може бути не за протоколом, — холодно каже Ізабель. — Я подивлюся, тоді звертатимусь…

— Та хай хтось із ваших найманих електронщиків протягом п’яти хвилин зателефонує Холлі, бо коли самогубства почнуться масово — а я певен, що почнуться, — то я всім, хто слухатиме, розкажу, що я до вас звернувся — і ви мені своєю бюрократією не дали нічого зробити! Серед моїх слухачів буде щоденна газета і «8 наживо». Ні там, ні там у відділку друзів особливих нема, а надто відколи двоє у формі застрелили беззбройного чорного хлопця на МЛК минулого літа!

Мовчанка. Потім тихішим — можливо, ображеним — голосом Іззі каже:

— Ну ви ж маєте бути на нашому боці, Біллі. Чому ви так?

Бо Холлі правду про тебе сказала, думає він.

А вголос каже інше:

— Бо часу мало.

У вітальні Фредді скручує черговий косяк. Зализує край, поглядаючи на Джерома.

— А ти дорослий уже, еге?

Джером не відповідає.

— Скільки тобі — двадцять, двадцять два?

На це Джером теж не відповідає.

Фредді, не переймаючись, підкурює, затягується і простягає йому косяк. Джером хитає головою.

— Ти багато втрачаєш, великий хлопче. Це хороша штука. Розумію, пахне, як собака насцяв, але все одно нехила.