Стівен Кінг - Кінець зміни

Тепер Джеймі йде шістнадцятий рік, і він точно знає, хто він. Разом із деякими хлопцями зі школи він називає себе дещо по-іншому: Джемма. Батько теж знає, хто його син, і ставиться до нього як до якогось виродка. Ленні Вінтерс — чоловік у квадраті, він володіє успішною будівельною компанією, але сьогодні усі чотири майданчики, якими він керує, не працюють через негоду. Ленні, отже, сидить удома в кабінеті, по вуха в паперах і дивиться в таблиці на екрані.

— Тату!

— Чого тобі? — бурчить Ленні, не підводячи очей. — І чому ти не в школі? Уроки скасували, чи що?

— Тату!

Тепер уже Ленні підводить очі й озирається на хлопчика, якого позаочі називає родинним виродком. І перше, що він бачить, — на обличчі сина помада, рум’яна і тіні. По-друге, він у сукні. Ленні впізнає плаття дружини. На хлопця воно коротке, сягає лише середини стегна.

— Блін, що це таке?!

Джеймі усміхається. Радісно.

— Ось так я хочу, щоб мене поховали!

— Що ти… — Ленні підскакує зі стільця, так що той падає. Отепер він бачить у синових руках пістолет. Мабуть, хлопчисько витяг його з батькової половини шафи в спальні.

— Дивися, тату! — Джеймі й далі всміхається. Наче хоче показати незвичайний фокус. Він підіймає зброю і приставляє до правої скроні. Палець опиняється на гачку. Ніготь на ньому ретельно нафарбований лаком із блискітками.

— Кинь це, сину! Сину!

Джеймі — чи пак Джемма, як він підписав свою коротку передсмертну записку, — тисне на гачок. Пістолет має калібр.357 — і постріл лунає оглушливо. Кров і мізки віялом розлітаються, фарбуючи одвірок. Хлопчик у материній сукні й макіяжі падає вперед, і ліва половина його обличчя рветься, мов повітряна кулька.

Ленні Вінтерс верещить високим тремким голосом. Як дівчинка.

Брейді відключається від Джеймі Вінтерса, щойно той приставляє до скроні пістолет, злякавшись — та, власне, вжахнувшись — того, що може статися, якщо він залишиться в цій голові, коли її прошиє куля. Чи просто він вилетить, як насінина, — як тоді в напівзагіпнотизованого тупого прибиральника в палаті 217, чи загине разом з хлопчиком?

На мить він думає, що вийшов запізно і що безупинні високі звуки, які він чує, чують усі, хто переходить у засвіти. Потім він знову опиняється в кімнаті в «Головах і шкурах» із «заппітом» у повислій руці й ноутбуком Бабіно перед очима. Ось що йому чулося: комп’ютер подає сигнал. Він дивиться на екран і бачить два повідомлення. Перше: «248 ЗНАЙДЕНО». Хороша новина. А от друге — погана:

РЕПІТЕР ПОЗА ЗВ’ЯЗКОМ

Фредді! — думає він. А я не вірив, що тобі духу вистачить. Не вірив.

Ах ти ж стерво.

Його ліва рука повзе столом і намацує керамічний череп із ручками й олівцями. Він підіймає його, бажаючи вдарити ним в екран і знищити обурливе повідомлення. Але його зупиняє думка. Жахливо правдоподібна .

А може, це не їй духу вистачило. Може, репітер вирубив хтось інший? І хто ж може бути отим кимось? Звичайно, Ходжес. Старий детектив на пенсії. Його, блядь, найлютіший ворог.

Брейді знає, що з головою в нього не все добре, він це давно знає і розуміє, що цей здогад може виявитися просто параноєю. А проте певний сенс у ньому є. Ходжес припинив свої зловтішні візити до палати 217 майже півтора року тому, але в лікарні він крутився не далі як учора, якщо вірити Бабіно.

І він завжди знав, що я вдаю, думає Брейді. Він щоразу казав: «Я знаю, що ти там є, Брейді». Деякі з отих у костюмах із прокуратури теж таке казали, але вони просто видавали бажане за дійсне: вони хотіли віддати його під суд і покінчити з ним. А от Ходжес…

— Він казав це переконано, — вимовляє Брейді.

І, може, це ще не такі вже жахливі новини, врешті-решт. Половина тих «заппітів», які Фредді завантажила, а Бабіно розіслав, активні, тож більшість цих людей відкриті до втручання — як оцей малий підарас. Та й сайт іще є. Щойно ті, хто з «заппітами», почнуть самогубства — не без допомоги Брейді Вілсона Хартсфілда, звичайно, — сайт почне штовхати за грань інших: мавпи повторюють, що бачать. Спочатку це будуть лише ті, хто й так був до цього близький, але вони подадуть приклад — і їх ставатиме більше. Вони кинуться за межу життя, як стадо бізонів зі скелі…

Але все ж.

Ходжес.

Брейді згадує постер, що висів у нього в кімнаті в дитинстві: «Якщо життя дає тобі кислий лимон — зроби з нього лимонад!»

За такою мудрістю можна жити, особливо якщо не забувати, що зробити з лимона лимонад можна, тільки витиснувши з нього все на хрін.