Стівен Кінг - Кінець зміни

Ходжес не знає, що це за розсилка, та й не хоче знати. Він дякує Фробішерові й вішає слухавку. Він розуміє, що серед тієї жменьки друзів Фредді на Фейсбуку справжніх друзів немає, вона просто їх додала, щоб не почуватися геть самотньою. Холлі теж могла б зробити щось таке колись давно, але зараз у неї є друзі. На щастя для неї і для них. Звідси питання: як знайти Лінклаттер?

Пошуками «того, що впало» Ходжесова контора займається, але більшість їхніх методів усе ж спрямовані на пошуки поганих людей із поганими друзями, довгими досьє і виразними обличчями саме для оголошень «Розшукується». Він може вийти на неї, у цю комп’ютерну еру мало хто опиняється абсолютно поза доступом, але знайти її треба швидко. Щойно якась дитина вмикає котрийсь із «заппітів», вона завантажує рожевих рибок, починаються сині спалахи — і, як свідчить досвід Джерома, далі йде передпороговий заклик відвідати сайт zeetheend.

Ти ж детектив. Так, хворий на рак, але все-таки детектив. Тож відкиньмо всю сторонню фігню й візьмімося до безпосередніх обов’язків.

А складно все-таки. Сама думка про усіх тих дітей — яких Брейді тоді не вдалося знищити на концерті «Довколишніх» — весь час заважає. Серед них була й сестра Джерома, і коли б не Деріс Невілл, то Барбара була б зараз не в гіпсі, а в могилі. Може, в неї була лише випробувальна модель. Може, і в Еллертон теж. У цьому є певний сенс. Але ось тепер ці всі «заппіти», страшенна кількість їх, і кудись же вони пішли, хай їм грець…

І тут його осяває.

— Холлі! Мені потрібен телефон!

Тодд Шнайдер на місці, і він налаштований товариськи:

— Розумію, що ви там працюєте штурмовими темпами, містере Ходжесе?

— Так це називають.

— Ну як, вдалося вистежити оті дефектні пристрої?

— Та я, власне, за тим і телефоную. Ви часом не маєте адреси, куди було направлено партію «заппіт командерів»?

— Звичайно. Можна я вам зараз перетелефоную і скажу?

— А можна я не вішатиму трубку? У нас справа доволі термінова.

— Термінова справа з захисту споживачів? — Шнайдер дивується. — Це якось не по-американськи. Ну що ж, зараз подивимося, чим я вам можу допомогти.

Раз — і Ходжеса знову хапає. Дія ліків припинилася, вони його не тримають. Зараз в офісі і Холлі, і Джером, з’юрмилися навколо столу. Ходжес зусиллям волі втримується від того, щоб схопитися за бік. Секунди тягнуться, тягнуться… хвилина. Дві. Ходжес думає: там у нього, мабуть, інша лінія і він про мене забув — або нема нічого…

Музика в слухавці припиняється.

— Містере Ходжесе? Ви ще тут?

— Тут.

— У мене є адреса. Називається «Gamez Unlimited» — як «ігри» по-англійськи, тільки через Z, якщо пам’ятаєте, і номер 442, Мерітайм-драйв. Доручено для Фредеріки Лінклаттер. Це допоможе?

— Звичайно! Дуже дякую вам, містере Шнайдере.

Він вішає слухавку і дивиться на своїх двох помічників: струнку і по-зимовому бліду — і накачаного на будівельних роботах під сонцем Аризони. Вони й дочка Еллі, яка мешкає на іншому кінці країни, — це ті, кого він любить найбільше в житті.

Він каже:

— Їдьмо, дітки!

Брейді звертає з внутрішньоштатного на Вейл-роуд біля «Гаража Тьорстона», де кілька розгрібачів снігу газують на своїх машинах із сумішшю солі й піску або просто товчуться поряд, попиваючи каву і теревенячи. Брейді спадає на думку під’їхати й подивитися, чи не можна зараз поставити зимові шини на «малібу» Бібліотечного Ела, але з огляду на той натовп, який уже стоїть у гаражі, розуміє, що не може так чекати на перевзування до вечора. Він уже близько до мети й вирішує йти до неї. Якщо його там засипле снігом, то й хрін з ним. Йому по сараю. Він був у тому таборі вже двічі, здебільшого на розвідці, але за другим разом також дечого туди привіз.

На Вейл-роуд снігу вже на добрі три пальці і слизько. «Малібу» кілька разів ковзається, один раз мало не падає в кювет. Він сильно пітніє, і від мертвої хватки за кермо артритні пальці пульсують болем.

Урешті він бачить високі червоні стовпи — останній орієнтир. Брейді тисне на гальма і переходить на швидкість пішохода.

Останні дві милі [57] 3 км. проїжджає безіменною односмуговою табірною дорогою, але завдяки навислим гілкам дерев тут їхати найлегше за всю останню годину. Місцями шлях досі голий. Це протриває доти, доки налетить основна частина заметілі — а це очікується близько восьмої вечора, якщо вірити радіо.

Він під’їжджає до роздоріжжя, де дві дерев’яні стрілки на стовпі показують у різні боки. Праворуч — «Табірліг Великого Боба», ліворуч — «Голови і шкури». Футах десь у десяти [58] Близько 3 м. над вказівниками вниз дивиться камера стеження у високій сніговій шапці.