Стівен Кінг - Кінець зміни

— Я вважаю, що це погано. — Холлі розвертається і з зусиллям дивиться йому в очі: від цього вона завжди почувається немов оголеною. — Ти помічав, як він за бік хапається?

Джером киває.

— Він так уже тижнями робить і каже, що в нього нетравлення. До лікаря його практично я загнала. А коли він дізнався, що з ним, пробував збрехати.

— Ти не відповіла. Він зможе протриматися до кінця дня?

— Мабуть. Сподіваюся. Бо ти маєш рацію, йому це потрібно. Тільки ми не повинні його залишати. Обоє. — Холлі відпускає одне своє плече й бере хлопця за зап’ястя. — Пообіцяй, Джероме. Не відсилай худеньку дівчинку додому, щоб хлопці гралися в своїй хатинці на дереві самі.

Він знімає її руку зі свого зап’ястя і тисне її.

— Не хвилюйся, Холліберрі. Наша банда не розпадеться.

— Алло? Це ви, Докторе Z?

Брейді не має часу гратися з нею. Сніг густішає з кожною секундою, а драндулет Z-Боя на лисій гумі і з понад сотнею миль пробігу не здужає боротися зі сніговою бурею, коли та розгуляється. За інших обставин він хотів би знати, як це вона досі жива, але оскільки назад повертати й виправляти ситуацію він наміру не має, то це питання цікавить його суто теоретично.

— Ти знаєш, хто я, і я знаю, що ти намагалася зробити. Іще спробуй — і я пошлю до тебе тих, хто стежить за твоїм домом. Тобі пощастило вижити, Фредді. Я за другим разом долю не спокушатиму.

— Вибачте… — майже шепоче Фредді. Це зовсім не та люта і бунтівна дівка, яка працювала в «Кіберпатрулі» й висловлювалася виразами на зразок «йоб тебе і твою матір!». Але вона й не до кінця зламана, інакше зараз би не полізла колупатися в той сайт.

— Ти комусь казала?

— Ні! — Здається, сама ця думка її жахає. Жахає — це добре.

— А скажеш?

— Ні!

— І це правильна відповідь, бо якщо скажеш — сама знаєш, що буде. Ти під ковпаком, Фредді, не забувай.

Він скидає, не чекаючи на відповідь. Його більше лютить, що вона жива, ніж те, що вона намагалася зробити. Чи повірить вона у вигаданих людей, які стежать за будинком, навіть з огляду на те, що він, виходячи, вважав її мертвою? Він гадає, що так. Вона мала справу і з Доктором Z, і з Z-Боєм; хтозна, скільки ще дронів у його розпорядженні?

Хай там як, а зараз він нічого з цим не може зробити. Брейді має довгий-довгий досвід звинувачення інших людей у своїх проблемах, і зараз він винуватить Фредді в тому, що вона не здохла, як мала б.

Він перемикає передачу і тисне на газ. Шини пробуксовують на тонкому килимі снігу, що вкрив парковку перед зачиненим «порнопалацом», але на внутрішньоштатному шосе знову міцно зчеплюються із покриттям, де колись брунатні м’які заплечики уже біліють. Брейді розганяє машину Z-Боя до шістдесяти миль [56] 90 км. на годину. Скоро це для таких умов буде забагато, але він триматиметься в такій швидкості, поки може.

«Що впало, те пропало» має спільну вбиральню з турагенцією, що в сусідньому офісі, але просто зараз Ходжес у чоловічому туалеті сам-один, за що і вдячний. Він схиляється над однією з раковин, тримається правою рукою за край, а лівою натискає на бік. Ремінь у нього досі не розстібнутий, а штани висять на фігурі під вагою кишень: дрібні гроші, ключі, гаманець, телефон.

Він прийшов сюди справити велику потребу — звичайна фізіологічна дія, яку він усе життя виконує. Але щойно натужився, як у лівій половині живота його пройняв просто термоядерний біль. Порівняно з ним усі ті болі, які він мав раніше, здавалися легенькою увертюрою до майбутнього концерту, і якщо зараз йому погано, то страшно подумати, що буде далі.

Ні, думає він: страшно — це не те слово. Його охоплює не страх, а справжній жах. Уперше в житті я жахаюся свого майбутнього, у якому все, чим я є чи був, спочатку почне тонути, а потім зникне. Якщо це зробить зі мною не біль, то важчі препарати, які його гамуватимуть, мене точно доконають.

Тепер він розуміє, чому рак підшлункової залози вважають підступним і чому він практично завжди смертельний. Він чаїться, скрадається, збирає війська, розсилає диверсантів у легені, лімфовузли, кістки, мозок. А потім розпочинає бліцкриг, у власній зажерливості не розуміючи, що перемога принесе йому лише смерть.

Ходжес думає: а може, йому саме того й треба? Може, це ненависть хвороби до себе самої і діє вона так не від бажання знищити носія, а від жаги самознищення? Ось тому рак і є істинним князем самогубства.

Він гучно, довго відригує, і йому стає трохи легше — хтозна-чому. Це відчуття довго не протриває, але кожне полегшення йому дороге. Він витрушує три таблетки знеболювального (які наводять його на думку про стрільбу з іграшкової рушниці в розлюченого слона) і запиває їх водою з-під крана. Потім умивається холодною водою, намагаючись трохи усунути блідість. Це не допомагає, і він плескає себе по щоках — два ляпаси по кожній. Холлі і Джером не повинні знати, як йому зле. Йому пообіцяли цей день, і треба скористатися ним — кожною хвилиною. До півночі, якщо треба.