Стівен Кінг - Кінець зміни

— Цинічно, але, мабуть, правда, — зітхає Іззі.

— …але будь-який зв’язок із мерседесом-убивцею тут скоріше на рівні домислу і вимислу. — Ходжес не дуже впевнений, що думає саме так, але звучить це непогано. — Тут ми бачимо звичайну евтаназію — літня жінка не витримала страждань дочки. Може, коли Еллертон відкручувала кран на балоні з гелієм, її останньою думкою було: «Скоро ми побачимося, моя люба, — і, коли я ходитиму небесними шляхами, ти будеш поруч!»

Іззі пирхає, а Піт сидить блідий і замислений. Ходжес раптово згадує, що колись давно — може, тридцять років тому — Піт із дружиною втратили первістка, дочку, через синдром раптової смерті немовлят.

— Сумно це — газети день-два з цим носитимуться, але такі речі щодня у світі відбуваються. Щогодини, наскільки я розумію. То кажіть уже, в чому річ.

— Та, мабуть, ні в чому… Іззі каже, що нічого особливого.

— Так і каже, — підтверджує Іззі.

— Мабуть, Іззі гадає, що в мене вже з головою не все гаразд біля фінішу.

— Ні, Іззі так не гадає. Іззі гадає, що тобі час уже витягти з голови таргана під назвою Брейді Хартсфілд.

Вона кидає оксамитовий погляд на Ходжеса.

— Міс Джібні, можливо, і є суцільним клубком нервових тіків і химерних асоціацій, але треба їй віддати належне — вона рішуче зупинила годинник Брейді Хартсфілда. Він тепер валяється в мозковій травматології в Кайнера, і лежатиме, мабуть, доки вхопить запалення легенів і ґиґне, чим зекономить державі купу грошей. Судити його за те, що він скоїв, не будуть ніколи, і ми всі це знаємо. Його не спіймали за оте побоїще в центрі, але Джібні не дала йому підірвати дві тисячі дітей в глядацькій залі «Мінго» рік по тому. Це, друзі мої, варто визнати. Вважати перемогою і рухатися далі.

— Ух, — реагує Піт. — І довго ж ти тримала це в собі!

Іззі намагається не всміхатися, але їй не вдається. Піт усміхається у відповідь, і Ходжес думає: а вони разом працюють добре, як ми з Пітом працювали. Шкода буде розривати таку пару. Правда шкода.

— Та довгенько, — каже Іззі. — То скажіть йому! — звертається вона до Ходжеса. — Ну це ж, принаймні, не сірі чоловічки з «Секретних матеріалів».

— Ну? — питає Ходжес.

— Кейт Фраєс і Кріста Кантрімен, — говорить Піт. — Обоє десятого квітня зранку були в центрі, де Хартсфілд своє зробив. Фраєсу було дев’ятнадцять, втратив майже повністю одну руку, зламав чотири ребра, отримав внутрішні ушкодження. Також втратив сімдесят відсотків зору на праве око. Кантрімен — двадцять один рік, поламала ребра, руку, отримала травми хребта, від яких лікування таке тяжке й болюче, що й уявляти не хочу.

Ходжес теж не хоче, але він не раз уже замислювався про долю жертв Брейді. Здебільшого про те, як змінити людям життя на роки за сімдесят страшних секунд… а у випадку Мартіни Стовер узагалі назавжди його поламати.

— Вони щотижня зустрічалися на терапевтичних сеансах у центрі під назвою «Одужання — це ти!» і закохалися. Їм кращало… потроху… вони збиралися одружитися. І раптом у лютому торік — разом здійснили самогубство. Як співається в якійсь старій панківській пісні — наїлися таблеток і померли.

Ходжес подумав про подрібнювач на столі біля ліжка Стовер. Подрібнювач із рештками оксікодону. Мати розчинила його весь у горілці — але ж на столику, напевне, було й чимало інших наркотичних лікарських засобів. Навіщо вона морочилася з пакетом і балоном, коли можна було проковтнути жменю вікодину, запити жменею валіуму — і порядок?

— Фраєс і Кантрімен — це з таких молодіжних самогубств, які трапляються щодня, — зауважує Іззі. — Батьки сумнівалися щодо їхнього шлюбу. Хотіли, щоб ті почекали. А втекти разом вони не могли, правильно? Фраєс ледве міг ходити, а роботи не було в жодного. Страховки їм вистачило на те, щоб покривати щотижневу терапію і харчуватися вдома йому і їй, — але це не такий люкс, як отримала Мартіна. Одне слово — трапляється така фігня. Навіть збігом цього не назвеш. Після серйозних травм люди можуть впадати в депресію, а від депресії іноді кінчають із життям.

— Де вони це зробили?

— У спальні Фраєса, — розповідає Піт. — Коли його батьки з молодшим братом поїхали на день до парку «Six Flags». Наїлися таблеток, залізли в ліжко і померли в обіймах одне одного — як Ромео і Джульєтта.

— Ромео і Джульєтта загинули в склепі, — виправляє Холлі, повернувшись із кухні. — У фільмі Франко Дзефіреллі, найкращому за цією п’єсою.

— Ага, зрозуміло, — каже Піт. — Спальня, склеп — ну хоч на одну літеру починається.