Стивен Кинг - Куджо

Хіба можна дозволити, щоб цьому стали на заваді переживання через якогось там чортового собаку?

— Чаріті, ти тут? Я казала, що думаю…

— Так, так, я чую, Бессі. Напевно, тоді він і попросив Альву годувати Куджо.

— Добре, Чаріті. Як він приїде додому, я спитаю. І дам тобі знати.

— Справді? Бессі, дуже тобі дякую.

— Боже, та нема за що.

— Добре, тоді бувай.

Чаріті поклала слухавку, зрозумівши, що Бессі забула спитати номер телефону Голлі і Джима. Ну й добре. З непроникним виразом на обличчі Чаріті обернулась до Бретта. Вона не скаже жодного слова неправди, не брехатиме своєму синові.

— Бессі каже, що твій тато бачився з Альвою в неділю ввечері, — повідомила Чаріті. — Мабуть, тоді він і попросив його подбати про Куджо.

— А-а, — Бретт зміряв Чаріті проникливим поглядом, від якого їй стало трохи не по собі. — Але ти не говорила з самим Альвою.

— Ні, він поїхав грати в боулінг. Але Бессі сказала, що повідомить, якщо…

— Але ж у неї немає нашого номера.

У голосі Бретта справді пролунала нотка звинувачення, чи це заговорило її власне сумління?

— Ну то я ще раз зателефоную їй уранці, — пообіцяла Чаріті, сподіваючись, що на цьому розмова скінчиться. Обіцянка була бальзамом на її сумління.

— Тато відвозив їм шину від трактора минулого тижня, — задумливо сказав Бретт. — Може, місіс Торнтон переплутала дні?

— Не думаю, що Бессі Торнтон могла аж так перемакітрити, — заперечила Чаріті, хоча цілком могла так думати. — Крім того, вона нічого не згадувала про шину.

— Так, але ж ти й не питала.

— Що ж, давай, зателефонуй їй сам, — вибухнула Чаріті.

Несподівано її охопила безсила лють, те саме огидне почуття, як і тоді, коли Бретт поділився своїми в’їдливо точними спостереженнями щодо Голлі та її колоди кредитних карток. У його голосі вчувалися батькові інтонації і навіть його манера говорити. І тепер, і тоді їй здавалося, що ця подорож тільки дає їй раз і назавжди зрозуміти, кому насправді належить Бретт усім своїм тілом, душею і тельбухами.

— Мам…

— Ні. Ну ж бо, давай, дзвони. Номер ось тут, на папірці. Тільки скажи телефоністці, нехай внесе витрати на наш рахунок, щоб Голлі за це не платила. Питай Бессі все, що хочеш. Я зробила, що могла.

«Ось тобі й маєш, — подумала вона з сумом і гіркою іронією, — ще п’ять хвилин тому я обіцяла йому не брехати».

Удень її гнів викликав у нього злість у відповідь. Тепер же він лише сказав спокійно:

— Ні, все нормально.

— Якщо хочеш, зателефонуємо ще комусь і попросимо піти подивитися, — запропонувала Чаріті. Їй уже було соромно за свій спалах.

— Кому? — поцікавився Бретт.

— Ну а як щодо братів Міллікенів?

Бретт тільки дивився на неї.

— Що ж, напевне, це не дуже вдала ідея, — погодилася Чаріті. Наприкінці зими Джо і Джон Міллікен страшно посварилися з приводу плати за ремонт старого «шевроле» братів. З того часу Кембери і Міллікени не дуже й розмовляли між собою. Коли Чаріті останній раз їздила у Фермерський клуб пограти в бінго, вона намагалася перекинутися парою дружніх слів із Кім, донькою Фредді Міллікена, але та, не удостоївши Чаріті ні словом, просто пішла з гордо піднятою головою, так ніби не курилася з половиною хлопців із Касл-Рокської середньої школи.

Вона раптом усвідомила, наскільки відлюдним місцем є міська дорога № 3. Це вселило в неї почуття легкого холоду й самотності. На думку не спадав ніхто, кого б можна було, не завдаючи клопоту, попросити взяти ліхтарик і піти виловити Куджо, щоб пересвідчитися, що з ним усе гаразд.

— Нічого страшного, — без ентузіазму сказав Бретт. — Напевне, я дурний. Мабуть, він просто об’ївся лопухів чи ще чогось.

— Послухай, — промовила Чаріті, обійнявши Бретта рукою, — ти — який завгодно, тільки не дурний. Вранці я поговорю з самим Альвою і попрошу сходити подивитися. Я зроблю це, як тільки ми встанемо, домовились?

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Чудово. Я не хотів тебе діставати, просто не можу викинути це з голови.

До кімнати зазирнув Джим.

— Я витяг дошку для скреблу [79] Настільна гра, що полягає у складанні слів із дерев’яних фрагментів з літерами. . Хтось хоче пограти?

— Я, — вигукнув Бретт, підводячись, — якщо ви покажете як.

— А ти, Чаріті?

Вона усміхнулася.

— Не зараз. Я зайду до вас на попкорн.

Бретт пішов слідом за дядьком. Чаріті сиділа на канапі й дивилася на телефон, думаючи про Бреттів сомнамбулізм і про те, як він годував фантомного собаку фантомною їжею в сучасній кухні її сестри.