Стивен Кинг - Доктор Сон

( «Ти потрібна Абрі, повернися, і мені ти потрібна також» )

Це було все, що він міг зробити, і він не мав певності, що цього буде достатньо, поки її очі повільно не відкрилися. Вони були порожніми спершу, але набиралися уваги. Ден бачив таке й раніше. Чудо повернення свідомості. Не вперше він дивувався, звідки вона приходить і куди вона відходить з упокоєнням. Смерть не менше чудо за народження.

Рука, яку він тримав, напружилася. Очі залишалися на Денових очах, і Кончетта посміхнулась. То була несмілива усмішка, але вона була.

— Oh mio caro! Sei tu? Sei tu? Come e possibile? Sei morto? Sono morta anch’io?.. Siamo fantasmi?

Ден не знав італійської, та й не мусив. Він почув, що вона промовляє ідеально чисто в своїй голові.

— О дорогий мій, чи це ти? Хіба це можливо? Чи ти мертвий? І я мертва?

А потім, після паузи:

— Ми привиди?

Ден нахилився до неї, поки його щока не притиснулась до її.

Він зашепотів їй просто у вухо.

Перегодом вона зашепотіла йому.

Їхня розмова була короткою, але втішною. Кончетта здебільшого говорила італійською. Нарешті вона підняла руку — це забрало багато зусиль, але вона спромоглася — і погладила його по щетинястій щоці. Вона посміхалася.

— Ти готова? — запитав він.

— Si. Готова.

— Там нема чого боятися.

— Si. Я це знаю. Назви мені ще раз твоє ім’я, signor .

— Деніел Торренс.

— Si. Ти дарунок від Бога, Деніеле Торренс. Sei un dono di Dio . — Ден сподівався, що це правда.

— Даси мені?

— Si. Звичайно. Все, що тобі треба per Abra .

— А я дам тобі, Четто. Ми поп’ємо з колодязя разом.

Вона заплющила очі.

( «Я знаю» )

Ти зараз заснеш, а коли прокинешся…

( «все буде краще» )

Енергія була ще потужнішою, ніж тієї ночі, коли відійшов Чарлі Хейз; він відчував її між ними, коли делікатно стиснув її руки в своїх і відчув гладенькі камінці її чоток своїми долонями. Десь вимикалися лампи, одна по одній. З цим все було гаразд. В Італії маленька дівчинка в коричневій сукенці й сандаліях тягнула воду з холодного горла колодязя. Вона була викапана Абра, ця маленька дівчинка. Гавкав собака. «Il cane. Ginata. Il cane si rotolava sull’erba» . Гавкає й качається в траві. Кумедна Джіната!

Кончетті шістнадцять і вона закохана, чи тридцять, і вона пише вірша за кухонним столом у спекотній квартирці в Квінсі, [376] Queens — найбільш етнічно різноманітний район міста Нью-Йорк. в той час як діти кричать на вулиці внизу; їй шістдесят, і вона стоїть під дощем і дивиться вгору на сотні тисяч спадаючих рисок найчистішого срібла. Вона своя мати і своя праправнучка, і зараз час для її великої переміни, для її великого вояжу. Джіната все качалася в траві, а лампи

( «поспіши, будь ласка» )

гасли одна по одній. Прочинялися двері

( «поспіши, будь ласка, вже час» )

і поза ними обоє вони почули таємничий, п’янкий аромат дихання ночі. Вгорі сяяли всі зірки, які тільки були й є.

Він поцілував її холодне чоло.

— Все добре, cara . Тобі тільки треба поспати. Після сну тобі покращає.

Потім він чекав її фінального зітхання.

Воно прийшло.

Він усе ще сидів там, тримаючи її руки в своїх, коли різко відчинилися двері й до палати вбігла Люсі Стоун. Її чоловік і педіатр її дочки увійшли вслід за нею, але тримаючи дистанцію; здавалося, вони бояться, що їх спопелить її страхом, ярістю і бентежним обуренням, які огортали її аурою такої сліпучої інтенсивності, що та була майже видимою.

Вона вхопила Дена за плече, її нігті уп’ялися, як пазурі, йому в плече під сорочкою.

— Забирайтеся геть від неї. Ви її не знаєте. Ви маєте відношення до моєї матері не більше, ніж до моє дочки…

— Притиште голос, — промовив Ден, не обертаючись. — Ви в присутності смерті.

Гнів, який підтримував її жорсткість, вмент розчинився, послабивши її суглоби. Люсі опустилася на край ліжка поряд з Деном і дивилася на ту воскову камею, якою стало тепер обличчя її бабусі. Потім вона подивилася на змученого, порослого щетиною чоловіка, який сидів, тримаючи мертві руки, пальці яких так і залишилися перевиті чотками. Незауважені нею сльози великими, чистими краплями почали стікати по її щоках.

— Я не можу зрозуміти й половини того, що вони намагалися мені торочити. Тільки, що Абру було викрадено, але тепер з нею все гаразд — імовірно — і вона в мотелі з якимсь чоловіком на ім’я Біллі, і вони обоє зараз сплять.

— Все правда, — сказав Ден.

— Тоді поділіться зі мною вашими святішими за святий престол енцикліками, будьте такі ласкаві. Я розпочну жалобу по своїй бабусі після того, як побачу Абру. Після того, як зможу обняти її. А зараз я волію знати… я волію… — Вона відсахнулася, дивлячись то на Дена, то на свою мертву бабусю, то знову на Дена. Її чоловік стояв у неї за спиною. Джон біля дверей палати № 9, прихилившись до одвірка. — Ваше прізвище Торренс? Вас звуть Деніел Торренс?