Стивен Кинг - Доктор Сон

— Ньюінгтонський торговельний центр, — відповів Джон. — Приблизно миль за шістдесят від Бостона.

— Окей, гайда знову в дорогу.

— Абра, — промовив Дейв. — Що з Аброю?

— З Аброю все добре. Повернулася туди, де вона мусить бути.

— Вона мусить бути вдома , — оголосив Дейв, і то більш ніж з однією ноткою обурення. — У своїй кімнаті. Спілкуватися в мережі зі своїми друзями або слухати тих тупих хлопчаків, «Довколишніх», з «ай-Пода». [375] «iPod» — бренд медіаплеєрів, які з 2001 р. випускає компанія «Apple».

«Вона і є вдома, — подумав Ден. — Якщо тіло людини — це її дім, то вона саме там» .

— Вона зараз з Біллі. Біллі про неї подбає.

— А як щодо того, який її викрав? Той Крук?

Ден затримався біля задніх дверей Джонового «Сабурбена».

— Він не мусить вас більше турбувати. Про кого ми мусимо турбуватися, це про Розу.

Мотель «Корона» містився вже за кордоном Вермонту, в Краунвіллі, штат Нью-Йорк. Це був ветхий заклад з блимаючою неоновою вивіскою на фронтоні, на якій прочитувалося: ВІЛ НІ НОМЕ И та БАГАТО КА ЕЛ НИХ КА АЛІВ! Близько тридцяти парковочних місць, де стояли тільки чотири машини. Чоловік за конторкою був обпливаючою горою жиру, з зав’язаним на потилиці у хвіст волоссям, кінець якого сягав десь половини його спини. Він просмикнув подану йому Біллі картку «Віза» і видав їм ключі від двох номерів, не піднімаючи очей від телевізора, де дві жінки на червоному оксамитовому дивані захоплено обмацували одна одну.

— Вони сумісні? — запитав Біллі. А потім, знову глянувши на тих жінок: — Тобто суміжні?

— Йо, йо, всі суміжні, лише двері відкрити.

— Дякую.

Він проїхав повз ряд ґанків до номерів двадцять три й двадцять чотири і припаркував пікап. Абра згорнулася на сидінні, поклавши голову собі на руку, і міцно спала. Біллі відімкнув кімнати, ввімкнув світло і відчинив поєднуючі їх двері. На його око, номери були пошарпані, проте не цілком вбогі. Все, чого йому зараз хотілося, це їм обом нарешті тут зупинитися і йому заснути. Бажано, годин на десять. Він рідко почувався старим, але зараз почувався древнім.

Абра ледь-ледь прокинулася, коли він клав її на ліжко.

— Де ми?

— Краунвілл, штат Нью-Йорк. Ми в безпеці. Я буду в сусідньому номері.

— Я хочу до тата. І до Дена.

— Скоро. — Сподіваючись, що він щодо цього правий.

Її очі заплющились, потім повільно розплющились знову.

— Я говорила з тією жінкою. З тією сукою .

— Справді? — Біллі уявлення не мав, про що мова.

— Вона знає, що ми зробили. Вона це відчула. І їй це болить . — Сталевий вогник зблиснув на мить в Абриних очах. Біллі подумав, що це — як побачити промінчик сонця в кінці холодного, хмарного лютневого дня. — Я рада.

— Спи, серденько.

Тим холодним зимовим світлом все ще було осяяне її бліде, втомлене обличчя.

— Вона знає, що я прийду по неї.

Біллі хотів було прибрати волосся, що впало їй на очі, а потім подумав — а якщо вкусить? Мабуть, це було глупство, але… цей вогник в її очах. Його мати іноді такою бувала, якраз перед тим, як дати волю своєму норову і відшмагати когось із дітей.

— Тобі стане краще вранці. Мені й самому хтілося б повернутися цієї ж ночі — я певен, твій тато того самого хтів би, — але я не годний вести машину. Щастя вже, що я аж сюди її довів і не злетів з дороги.

— Мені б хотілося поговорити з мамою і татом.

Власні мати і батько Біллі — аж ніяк не кандидати на звання «Батьків року», навіть у найкращі свої моменти — давно померли, і йому хотілося тільки заснути. Він тоскно подивися крізь прочинені двері на ліжко в сусідньому номері. Скоро, але поки ще ні. Він витяг свій мобільний і розкрив його. Той продзвонив двічі, і далі Біллі вже говорив з Деном. За кілька митей він передав слухавку Абрі.

— Твій батько. Гайда, то й гайда.

Абра вхопила телефон.

— Тату? Тату? — сльозами почали наповнюватися її очі. — Так. Я… перестань, тату, цілком в порядку . Просто така сонна, що ледве можу… — Очі її розширилися від раптової думки. — А з тобою все гаразд?

Вона слухала. Очі Біллі почали склеюватися, але він із зусиллям їх розплющив. Тепер дівчина вже гірко ридала, і він трохи ніби зрадів. Сльози пригасили той вогник в її очах.

Вона віддала слухавку назад.

— Це Ден. Він знову хоче побалакати з вами.

Він узяв телефон і слухав. Потім сказав:

— Абро, Ден хоче знати, як ти гадаєш, чи нема тут інших поганців. Достатньо близько, щоби дістатися сюди цієї ночі?