Стивен Кинг - Доктор Сон

— Так.

Знову те повільне переведення очей від застиглого профілю бабусі на чоловіка, який був присутнім у мить її смерті.

— Хто ви, містере Торренс?

Ден відпустив руки Четти і взявся за руки Люсі.

— Ходімо зі мною. Недалеко. Тільки на той бік кімнати.

Вона підвелася, не протестуючи, так само вдивляючись йому в обличчя. Він повів її до дверей ванної, які стояли прочиненими. Він увімкнув світло і показав на дзеркало понад раковиною, в якому вони відбивалися обрамлені, немов на фотографії. Побачене таким чином залишало мало сумнівів. Жодних насправді.

Він сказав:

— Мій батько був вашим батьком, Люсі. По батькові я ваш рідний брат.

Повідомивши старшу сестру про те, що на її поверсі сталася смерть, вони пішли до маленької позаконфесійної шпитальної каплички. Люсі знала дорогу; хоча й не вельми віруюча, вона провела там багато годин у роздумах і спогадах. Це було втішливе місце для такого роду занять, які просто необхідні, коли той, кого любиш, наближається до свого кінця. О цій годині вони були там самі.

— Спершу перше, — сказав Ден. — Я мушу запитати, чи ви мені вірите. Ми можемо зробити аналіз ДНК, коли на те буде час, але… чи потрібно нам це?

Люсі безтямно похитала головою, не відриваючи очей від його обличчя. Здавалося, вона намагається його запам’ятати назавжди.

— Господи-Ісусе, я ледве можу віддихатися.

— Я подумав, щось у тобі ніби є знайоме, тільки-но вперше тебе побачив, — сказав Дену Дейв. — Тепер я розумію, чому. Я б здогадався раніше, гадаю, якби тоді не… ну, ти розумієш…

— Отак, просто на очах, — промовив Джон. — Дене, а Абра знає?

— Звісно, — усміхнувся Ден, згадавши Абрину теорію відносності.

— Вона дізналася з вашого мозку? — спитала Люсі. — Завдяки отій своїй телепатії?

— Ні, тому що я сам про це нічого не знав. Навіть така талановита особа, як Абра, не може прочитати того, чого нема. Але на більш глибшому рівні ми обоє знали. Чорт, ми навіть промовляли це вголос. Якби хтось спитав, що ми робимо разом, ми домовилися казати, що я її дядько. Ким я й є. Мені мусило б це дійти швидше, аніж це трапилося насправді.

— Це випадок за межами випадковості, — сказав Дейв, хитаючи головою.

— Ні, аж ніяк. Це найдальша у світі річ від випадковості. Люсі, я розумію, що ви збентежена й сердита. Я розповім вам усе, що знаю, але це забере якийсь час. Дякувати Джону і вашому чоловіку, і Абрі — їй найбільше — ми його трохи маємо.

— По дорозі, — сказала Люсі. — Ви зможете розповідати мені по дорозі до Абри.

— Гаразд, — погодився Ден, — по дорозі. Але спершу три години сну.

Вона замотала головою раніше, ніж він закінчив цю фразу.

— Ні, зараз. Я мушу побачити її якомога швидше. Як ви не розумієте? Вона моя донька, її були викрали, і я мушу побачити її!

— Її були викрали, але тепер вона в безпеці, — сказав Ден.

— Ви це кажете, звичайно, що ви так кажете, але ж самі не знаєте.

— Так Абра каже, — відповів він. — А вона знає . Послухайте, місіс Стоун, Люсі, вона зараз спить, і їй потрібно виспатись. «Мені теж. У мене попереду довга подорож і, я гадаю, подорож ця буде важкою. Дуже важкою» .

Люсі дивилася на нього прискіпливо.

— З вами щось негаразд?

— Просто втомлений.

— Усі ми втомилися, — сказав Джон. — Це був… напружений день. — Він дзявкнув коротким реготом, і тут же прикрив собі рота долонями, наче хлопчик, що раптом був мовив якесь непристойне слово.

— Я не можу їй навіть зателефонувати, не можу почути її голос, — сказала Люсі. Промовляла вона повільно, наче намагаючись зрозуміти якусь складну інструкцію. — Тому що їм треба переспати наркотик, який той чоловік… той, що, як ви кажете, вона його називає Круком… їй вколов.

— Скоро, — сказав Ден. — Скоро ви з нею побачитеся. Він накрив її руки своєю долонею. Якусь мить здавалося, що Люсі її відштовхне. Натомість вона за неї вхопилася обома руками.

— Я можу розпочати дорогою назад, до квартири вашої бабусі, — сказав Ден. Він підвівся. Для цього знадобилося зусилля. — Поїхали.

Йому вистачило часу розповісти їй, як пропащий чоловік поїхав автобусом із Массачусетсу на північ, і як — відразу за кордоном Нью-Гемпширу — він викинув те, що виявилося його останньою пляшкою пійла, до баку, на якому був напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ. Він розповідав їм, як друг його дитинства Тоні заговорив до нього вперше за багато років, коли автобус в’їхав до Фрейжера. «Ось воно, те місце», — сказав тоді Тоні.