Стивен Кинг - Доктор Сон

Дивлячись, як вона з рюкзаком на спині йде хідником, нашукуючи в кишені ключа, Біллі нахилився вбік і відвернув кнопку на бардачку. Всередині лежав його «Ґлок 22». Зброю було позичено в одного парубка, заслуженого відставного члена нью-гемпширського крила «Подорожніх Святих». У свої молоді роки Біллі інколи теж ганяв з ними, але формально до їх лав не вступив. Загалом був тим і радий, хоча розумів, у чому їх притягальність. Товариський дух. Він гадав, що щось схоже відчувають Ден з Джоном стосовно пияцтва.

Абра прослизнула в дім і замкнула двері. Біллі не дістав ні «Ґлока», ні свого мобільного телефону з бардачка — поки ще ні, — але дверцята його теж не прикрив. Він не знав, чи це те саме, що Ден називає сяйвом, але мав якесь нехороше передчуття. Абра мусила б залишатися у своєї подружки.

Варто було їй дотримуватися плану.

«Вони їздять у кемперах і «Віннебаго»», — казала Абра, і саме «Віннебаго» заїхав на парковку, якою закінчувалася автомобільна дорога до Клауд-Гепа. Ден сидів і дивився з рукою в пікніковому кошику. Тепер, коли час нарешті настав, він почувався досить спокійним. Він повернув кошик так, щоби один його торець дивився на новоприбулий автодім, і великим пальцем відклацнув запобіжник «Ґлока». [347] У Дена «Ґлок» перероблений, оснащений зовнішнім запобіжником, як того вимагають закони штату Нью-Йорк і більшості Нової Англії; стандартний «Ґлок» має трирівневу пасивну запобіжну систему. Двері «’Баго» відкрилися, і звідти один по однім вироїлися гадані викрадачі Абри.

А ще вона казала, що в них кумедні імена — як піратські клички, — але ці, на око Дена, мали вигляд звичайних людей. Чоловіки були бадьорого літнього типу, таких завжди бачиш, як вони поперджують там і там у своїх кемперах і автодомах; жінка була молодою, тієї приємної загальноамериканської зовнішності, що змусила його згадати про чирлідерок, які примудряються зберігати фігуру через десять років після закінчення школи, а може, й після пари народжених ними дітей. Вона могла бути дочкою одного з цих чоловіків. На мить він відчув сумнів. Тут, врешті-решт, туристична місцина, і в Новій Англії якраз розпочався сезон для споглядальників осіннього листя. Він надіявся, що Джон з Дейвом утримаються від вогню; жахливо буде, якщо це просто невинні прої…

Та тут він побачив гримучу змію з іклами в роззявленій пащі на лівій руці в жінки і шприц в її правій руці. Чоловік, що поспішав, тулячись попліч неї, теж тримав шприц. А той, що ішов попереду, мав за поясом щось дуже схоже на пістолет. Вони зупинилися якраз між березових стовпів, що позначали вхід на пікнікову галявину. Передовий позбавив Дена усіх залишків сумнівів, які в нього ще могли залишатися, коли витяг свій пістолет. Той не був схожим на звичайний. Занадто тонкий, щоби бути звичайним пістолетом.

— Де дівчинка?

Рукою, що не ховалася в пікінковому кошику, Ден показав на Гоппі, м’якого кролика.

— Оце найближче до неї, куди вам бодай колись світить дістатися.

Чоловік з кумедним пістолетом був коротуном із «вдівецьким» трикутником волосся понад сумирним бухгалтерським обличчям. М’яка подушка добре годованого черева звисала в нього над ременем. Він був у широких бавовняних штанах і майці з написом: БОГ НЕ ВИРАХОВУЄ З ПРИЗНАЧЕНОГО ЛЮДИНІ ТЕРМІНУ ЖИТТЯ ГОДИНИ ПРОВЕДЕНІ НА РИБОЛОВЛІ.

— Маю питання до тебе, медовий мій, — промовила жінка.

Ден скинув угору брови:

— Нумо, питай.

— Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти поспати?

Йому схотілося. Враз його повіки стали важкими, немов противаги на спускних вікнах. Рука, що тримала пістолет, почала розслаблюватися. Ще б дві секунди, і він запав би в сон, захропів, поклавши голову на порізаний ініціалами пікніковий стіл. Але якраз в ту мить пролунав крик Абри:

( «ДЕ КРУК? Я НЕ БАЧУ КРУКА!» )

Ден сіпнувся, як то бува з людиною, чимсь раптом наляканою на межі сну. Рука в пікніковому кошику спазматично смикнулась, «Ґлок» вистрелив, і спурхнула хмара решток лозаника. Куля пішла бозна-куди, але люди з «Віннебаго» здригнулися, і сонливість відлетіла геть з Денової голови, як ілюзія, якою вона й була. Жінка з татуюванням змії і чоловік з кумедно-старосвітським чубчиком сивого волосся зіщулено поткнулися назад, але той, що тримав чудного вигляду пістолет, кинувся вперед з криками: «Хапаймо його! Хапаймо його!»

— Оце хапайте, людолови уїбанські! — заволав Девід Стоун. Виступивши з лісу, він почав розсівати кулі. Більшість з них полетіли ген в нікуди, але одна поцілила в шию Горіху, і лікар Правдивих повалився на соснову підстилку, шприц викотився йому з пальців.