Стивен Кинг - Доктор Сон

— Вам, хлопці, варто піддати газу, — сказав Баррі. — Вони вже майже на місці. Це місце зветься Клауд-Геп. Я вже вам це казав?

— Так, казав, — Джиммі мало не поплескав Баррі по руці, але вчасно схаменувся.

— Вони ось-ось вже розстелять свою пікнікову скатертину. От тоді-то вам їх і треба запопасти, поки вони там сидітимуть і їстимуть.

— Так ми і зробимо, — пообіцяв Джиммі. — Встигнемо вичавити з неї достатньо духу, щоб допомогти тобі. Роза не заперечуватиме.

— Вона б ніколи не була проти, — погодився Баррі, — але для мене занадто пізно. А от для тебе, можливо, ні.

— Га?

— Подивися на свої руки.

Джиммі подивився і побачив перші плямки, що розквітли в нього на ніжній білій шкірі нижче ліктів. Червона смерть. У нього пересохло в роті від їх вигляду.

— О Боже, я вже йду, — простогнав Баррі, і раптом його одяг спав на тіло, якого там більше не було. Джиммі побачив, як він ковтає… і враз його горло пропало.

— Посунься, — сказав Горіх. — Пусти мене до нього.

— Йо? Що ти збираєшся робити? Він спікся.

Джиммі пройшов уперед і впав у пасажирське крісло, звільнене Круком.

— Їдь по шосе 14-А понавкруги Фрейжера, — сказав він. — Це швидше, ніж через центр міста. Там ти потрапиш на Сако-рівер-роуд…

Зміїне Жало постукала пальцем по Джи-Пі-Ес:

— Маю тут все це запрограмоване. Ти вважаєш, що я сліпа чи просто дурепа?

Джиммі її майже не чув. Єдине, що він розумів: він не може померти. Він ще занадто молодий, щоб помирати, тим більше з усім цим неймовірним комп’ютерним прогресом просто зразу за обрієм. А думка про зациклення, про нищівний біль кожного разу, як повертаєшся назад…

Ні. Ні. Абсолютно ні. Неможливо.

Надвечірнє сонце скоса зазирало у великі передні вікна «’Баго». Гарне осіннє світло. Осінь була улюбленою порою року Джиммі, і він мав намір залишатись живим і подорожувати з Правдивим Вузлом, коли вона настане знову. І знову. І знову. На щастя, він зараз із правильним гуртом, щоби це собі забезпечити. Татусь Крук хоробрий, винахідливий, хитромудрий. Правдиві потрапляли в халепи й раніше. Він витягне їх і з цієї.

— Дивись, буде вказівник, де повертати на пікнікову зону Клауд-Геп. Не пропусти його. Баррі каже, вони вже майже там.

— Джиммі, у мене від тебе голова болить, — сказала Зміїне Жало. — Піди сядь. Ми будемо там за годину, можливо, раніше.

— Вщипни мене за гузно, — промовив Джиммі Арифметика.

Енді Зміїне Жало вишкірилася і зробила, як він просив.

Вони якраз завертали на Сако-рівер-роуд, коли Баррі Хінець вициклився нанівець, залишивши по собі лише одяг. Той був іще теплим від гарячки, що його спекла.

( «Баррі мертвий» )

Не було жаху в цій думці, коли вона досягла Дена. Й ані унції співчуття. Тільки задоволення. Абра Стоун могла бути на вигляд ординарною американською дівчинкою, гарнішою за багатьох і розумнішою за більшість, але якщо зазирнути під цю гладінь — і не дуже-то й глибоко — там прозирала юна жінка-вікінг із лютою і кровожерливою душею. Ден подумав, це просто сором, що в неї нема ні братів, ні сестер. Вона захищала б їх, не жаліючи життя свого.

Ден перевів «Ріву» на найповільнішу швидкість, потяг уже вигулькнув з лісової гущавини і котився вздовж огородженого урвища. Там, унизу, в променях призахідного сонця, яскравим золотом іскрилася Сако. З обох крутих берегів до річки збігав палаючий червоними, помаранчевими, жовтими і пурпурними кольорами ліс. А вгорі пливли — так близько, що, здавалося, їх можна торкнутися — пухнасті хмарки.

З чмиханням пневматичних гальм він підкотив до щита з написом СТАНЦІЯ КЛАУД-ГЕП і вимкнув дизель. Якусь мить він уявлення не мав, що сказати, але за нього це зробила Абра, користуючись його ротом:

— Дякую, що дозволив мені вести потяг, татку. А тепер давай починати наш розбій. — Абра якраз доклала це слово у світлиці Дінів. — Наш пікнік, я хотіла сказати.

— Я повірити не можу, ніби ти голодна після всього, що ти з’їла в потязі, — піддражнив Дейв.

— Але ж так. Хіба ти не радий, що я не анорексичка?

— Радий, — сказав Дейв. — Я насправді дуже радий.

Ден краєм ока помітив Джона Далтона, як той перетинає пікнікову галявину, з опущеною головою, беззвучно ступаючи по товстій хвойній підстилці. Один з пістолетів він ніс в одній руці, а рушницю Біллі Фрімена в іншій. Парковку для машин оточували дерева; кинувши погляд назад, Джон зник серед них. Влітку маленька парковка і всі пікнікові столи були зайняті. Цього буденного дня наприкінці вересня Клауд-Геп був безживно порожнім, якщо не рахувати їх.