Стивен Кинг - Доктор Сон

Джон випустив рушницю і обернувся до Дена, ошелешений.

— Я не хотів бити її так сильно! Господи-Ісусе, я був такий наляканий !

— Подивись-но на того, кучерявого, — сказав Ден. Він підвівся на рівні, і власні ноги вчувались йому занадто довгими і не зовсім своїми. — Поглянь на нього, Джоне.

Джон подивився. Горіх лежав у калюжі крові, одною рукою вчепившись собі в розірвану шию. Він стрімко зациклювався. Його одяг опадав, потім знов надимався. Кров, що текла йому крізь пальці, зникала, потім знов виникала. І з пальцями теж робилося те саме. Цей чоловік перетворився на якусь скажену рентгенограму.

Джон зробив крок назад із руками, притиснутими до носа й рота. У Дена так і тривало те відчуття уповільненості й абсолютної ясності бачення. Вистачило часу побачити, як кров Татуйованої Жінки і жмутик її білявого волосся на прикладі помпової «Ремінгтон» [349] «Remington» — заснована 1816 р. Еліфалетом Ремінгтоном (1793–1861) зброярська компанія, що особливо славиться своїми рушницями. також то з’являються, то зникають. Це нагадало йому, як маятником метлявся її кінський хвостик, коли вона

( «Дене де Крук? ДЕ КРУК???» )

бігла на Абриного батька. Вона розказувала йому, що Баррі зациклюється. Тепер він зрозумів, що вона мала на увазі.

— З тим, що в рибальській майці, відбувається те саме, — сказав Девід Стоун. Голос в нього лише на якусь волосину тремтів, і Ден подумав, що тепер він знає, звідки походить принаймні частка сталевого характеру його дочки. Але він не мав часу думати про це зараз. Абра повідомила йому, що тут у них не вся команда.

Він метнувся до «Віннебаго». Двері так і були відкритими. Він забіг по сходинках і кинувся на вкриту килимом долівку, примудрившись добряче вгатитися головою об стовпчик, на якому тримався обідній стіл, аж іскри яскраві йому сипонули по всьому полю зору. «Чомусь ніколи такого не трапляється в кіно» , — подумав він, перевертаючись, очікуючи, що його зараз підстрелить, припечатає ногою або вколе шприцом той, що залишився охороняти тили в ар’єргарді. Той, якого Абра називає круком. Схоже на те, що вони врешті-решт не були такими безмежно тупими й самозаспокоєними, як думалося.

У «Віннебаго» було пусто.

На вигляд було пусто.

Ден підвівся на рівні й кинувся через кухоньку. Проминувши зім’яте частим використанням розкладне ліжко. Краєм мозку він відзначив собі, що в цьому автодомі, попри працюючий і зараз кондиціонер, смердить хай Господь милує. Він побачив шафу, але її двері стояли відсунуті на своїй рейці, і всередині не було нікого, тільки висів одяг. Він нахилився, дивлячись, чи не виглядають внизу чиїсь ноги. Нема ніг. Він пройшов у хвіст «Віннебаго» і зупинився збоку від дверей туалету.

Подумав: «Знову те лайно, наче в кіно» , і різко їх відкрив, одночасно пригнувшись. У клозеті «Віннебаго» було пусто, і його це не здивувало. Будь-хто, якби спробував там ховатися, вже був би мертвий. Сам сморід би його вбив.

( «може хтось тут дійсно був помер може цей Крук» )

Раптом повернулася Абра, вся в паніці, транслюючи такий потужний сигнал, що його власні думки розсіялися геть.

( «ні це Баррі помер ДЕ КРУК ЗНАЙДИ КРУКА» )

Ден полишив «Віннебаго». Обидва чоловіки, які були приїхали по Абру, вже пропали; тільки їх одяг залишився. А жінка — та, що намагалася його всипити — ще була тут, але і їй лишалося недовго. Вона встигла підповзти до пікнікового столика з розваленим плетеним кошиком на ньому і тепер лежала, спершись на одну з лавок, обернута до Дена, Джона і Дейва своїм свіжоперекривленим обличчям. З носа і рота в неї текла кров, збігаючись у червону борідку. Перед її блузи вже весь просяк. У той час як підходив Ден, шкіра в неї на обличчі розчинилася і одяг запав всередину, на риштовання її скелета. Не підтримувані більше на її плечах, спали петлями бретельки бюстгальтера. З м’яких тканин в неї залишилися тільки очі, дивлячись на Дена. Потім її шкіра виткалася знову, і одяг напнувся тілом. Спалі бретельки ліфчика врізались їй у руки, на лівій бретелька передавила змію так, що та була вже не в змозі вкусити. На кістках пальців, що вчепилися в розтрощену вилицю, виросла долоня.

— Ви нас уграли, — промовила Енді Зміїне Жало. Голосом ледь розбірним. — Нас розвела купка мугирів. Повірити в таке не можу.

Ден показав на Дейва:

— Цей мугир — батько тієї дівчинки, яку ви приїхали ловити. Просто на той випадок, якщо тобі цікаво.

Зміїне Жало спромоглася на болісну усмішку. Зуби в неї обпливали кров’ю.