Стивен Кинг - Доктор Сон

— До нас не чіпляються мугирські хвороби!

— Ну… вони до нас не чіплялися зазвичай.

Вона дивилася на нього розлючено. Їй хотілося зараз мати на голові свого капелюха, вона почувалася голою без нього, але той залишився в «ЕрфКрузері».

Горіх продовжував:

— Я кажу тобі тільки те, що бачу, а бачу я ознаки кору, також відомого як краснуха.

Мугирська хвороба називається краснухою. Як же це нахер влучно.

— Це суще… собаче лайно !

Він зіщулився, а чому ні? Крик її прозвучав пронизливо навіть для її власних вух, але… ох, Господи-Ісусе, кір ? Найстарший член Правдивого Вузла помирає від дитячої хвороби, яка більше не чіпляється навіть до дітей?

— Той хлопчик, що грав у бейсбол, з Айови, на ньому було кілька плямок, але я ніколи не міг би подумати… тому що, ну так, саме як ти й сказала. Тому що до нас не чіпляються їхні хвороби.

— Та це ж було хтозна-скільки років тому !

— Я знаю. Єдине, що приходить мені на ум — воно було в його духові, і воно там залишалося, типу в сплячому стані. Є такі хвороби, що так роблять, ти ж знаєш. Лежать пасивно, іноді роками, а потім зриваються.

— Можливо, серед мугирів! — трималася вона свого.

Волоський Горіх лише похитав головою.

— Якщо Дідо нею заразився, чому тоді у всіх нас її нема? Бо всі ж ці дитячі хвороби — вітрянка, краснуха, свинка — пролітають крізь мугирських дітей, як лайно крізь гусака. Нема в цьому жодного глузду. — А тоді, повернувшись до Татка Крука, сама собі заперечила: — Чим ти лишень тільки думав, дозволивши всій отій зграї стирчати тут і дихати одним з ним повітрям?

Крук лише знизав плечима, очі його не відривалися від тремтячого старого на ліжку. Вузьке, вродливе обличчя Крука було печальним.

— Речі міняються, — сказав Горіх. — Просто те, що ми мали імунітет проти мугирських хвороб п’ятдесят чи сто років тому, не означає, що ми маємо його й зараз. Наскільки нам відомо, це може бути частиною якогось природного процесу.

— Ти мені кажеш, що в цьому є щось природне? — показала вона на Діда Фліка.

— Поодинокий випадок — це ще не епідемія, — сказав Горіх. — До того ж це може бути чимсь іншим. Але якщо таке трапиться знову, ми мусимо того, з ким воно трапиться, піддати повноцінному карантину.

— Це допоможе?

Він доволі довго зважував.

— Я не знаю. Можливо, ми вже заражені, всі ми. Може, це як заведений будильник або бомба з годинниковим механізмом. Згідно з найновішою науковою думкою, отаким десь чином старішають мугирі. Вони собі живуть і діють, весь час майже однакові, а потім щось ніби вимикається в їхніх генах. Починають з’являтися зморшки, а тоді раптом, щоб ходити, їм уже потрібні й костури.

Крук так само дивився на Діда.

Шкіра Діда Фліка набула молочного кольору. Потім почала прозорішати. Чим далі вона прозорішала, тим краще ставало видно Розі його печінку, зморщені чорно-сірі мішечки його легень, червоний пульсуючий вузол його серця. Вона ясно бачила його вени й артерії, немов штатні шосе і платні автомагістралі у Джи-Пі-Ес в себе на приладовій панелі. Вона бачила його зорові нерви, які поєднували очі з мозком. Вони були схожі на примарні нитки.

Потім він повернувся назад. Очі його ворухнулися, впіймали погляд Рози, вчепилися в нього. Він потягнувся рукою і взяв її неушкоджену долоню. Першим її імпульсом було вирвати свою руку — якщо в нього саме те, про що казав Горіх, він заразний, — але нехай йому грець. Якщо Горіх правий, вони всі вже встигли цього набратися.

— Розі, — прошепотів він. — Не кидай мене.

— Я не покину. — Вона сіла біля нього на ліжко, переплівши свої пальці з його. — Круче?

— Тут, Розі.

— Той пакет, що ти послав у Стербридж… вони його там триматимуть, авжеж?

— Звісно.

— Гаразд. Ми потім доведемо цю справу до кінця. Але ми не можемо дозволити собі чекати занадто довго. Та дівчинка набагато небезпечніша, ніж я вважала. — Вона зітхнула. — Ну чому проблеми завжди з’являються пачками?

— Це вона наробила тобі отакого з рукою, чи як?

Це було те запитання, на яке їй не хотілося відповідати прямо.

— Я не зможу поїхати разом з вами, тому що вона тепер мене знає. — «А також, — подумала, проте не промовила Роза, — тому що, якщо це те, про що каже Горіх, решта наших потребуватимуть мене тут у ролі Матінки Кураж» . [300] Героїня п’єси німецького драматурга Бертольда Брехта (1898–1956) «Матінка Кураж та її діти» (1939) — маркітантка, що разом із синами і донькою подорожує фургоном під час Тридцятилітньої війни в Європі XVII ст. — Але ми мусимо її дістати. Це стало тепер іще важливішим.